Спокута
Шрифт:
— Все буде добре. Ми скоро поїдемо додому. — Її рука була значно тоншою і легшою за мамину, і П’єро заплакав, але тихенько, пам’ятаючи, що він у чужому домі, де найголовніше — гарно поводитися.
У Джексона теж були повні очі сліз, але він ще здатен був говорити.
— Зовсім не скоро. Ти просто так кажеш. Ми все одно не можемо поїхати додому… — Він помовчав, збираючись із духом. — Це розлучення!
П’єро і Лола застигли. Це слово ніколи не вживали при дітях, і вони теж ніколи його не вимовляли. В його приголосних вгадувалась якась немислима непристойність, шиплячий звук натякав на сімейну ганьбу. Навіть сам Джексон розгубився, коли
— Як ти смієш таке казати?
— Бо це правда, — буркнув він, відводячи погляд. Він знав, що буде біда, що він сам собі винен, і вже готувався втекти, коли вона вхопила його за вухо і, нахилившись, зазирнула йому в очі.
— Якщо ти лупнеш мене, — швиденько сказав Джексон, — я все розкажу батькам. — Проте він же ж сам і знецінив ці рятівні слова, струхлявілий тотем запропащеного золотого віку.
— Ти ніколи більше не вимовиш цього слова. Чуєш?
Згораючи від сорому, він кивнув, і вона відпустила його.
Від переляку сльози у хлопців зникли, і П’єро, який завжди був готовий залагодити неприємну ситуацію, весело запитав:
— А що ми тепер будемо робити?
— Я теж постійно ставлю собі це запитання.
Високий чоловік у білому костюмі, який стояв у дверях, був тут, либонь, уже декілька хвилин, цілком достатньо, щоб почути, як Джексон вимовив те слово, і саме ця думка, а не його несподівана поява, втримала навіть Лолу від якоїсь відповіді. Що він знав про їхню сім’ю? Вони лиш дивилися на нього і чекали пояснень. Він підійшов і простягнув руку.
— Пол Маршал.
П’єро, який стояв найближче, мовчки потиснув руку, так само зробив його брат. Коли черга дійшла до дівчинки, вона сказала:
— Лола Квінсі. Це Джексон, а це П’єро.
— Які гарні у вас у всіх імена. Але як же мені відрізняти, хто з цих двох є хто?
— Мене всі вважають симпатичнішим, — сказав П’єро. Це був сімейний жарт, який вигадав їхній батько і який завжди смішив незнайомих, коли вони ставили таке питання. Але цей чоловік навіть не усміхнувся, говорячи:
— Ви, мабуть, оті кузени з півночі.
Вони з тривогою чекали, що він ще знає, і дивилися, як він пройшов нічим не застеленою підлогою через усю кімнату, схилився, щоб підняти кубик, який тут же підкинув у повітря і вправно спіймав, аж дерево ляснуло об долоню.
— Мене поселили в кімнаті далі по коридору.
— Я знаю, — сказала Лола. — Кімната тітоньки Венери.
— Саме так. Її колишня кімната.
Пол Маршал опустився в крісло, в якому перед тим сиділа знесилена Арабелла. У нього було дивне обличчя, усі риси якого немовби збігалися до брів, з великим несерйозним підборіддям, як у Шаленого Дена[3]. Це було жорстоке обличчя, але манери в Маршала були приємними — приваблива, як вирішила Лола, комбінація. Він поправив стрілки на штанях, переводячи погляд з одного Квінсі на другого. Увагу Лоли привернули його чорно-білі шкіряні спортивні черевики, а він помітив, що вони їй подобаються, тому похитував ногою в такт якоїсь мелодії, що звучала в його голові.
— Шкода, що так сталося з вашою п’єсою.
Близнюки підійшли ближче один до одного,
— Ви знаєте наших батьків?
— Містера й місіс Квінсі?
— Так!
— Я читав про них у газетах.
Хлопці не зводили з нього очей, намагаючись збагнути ці слова, і навіть не могли нічого вимовити, бо знали, що газети мають справу з чимось дуже значним: землетрусами й зіткненням поїздів, з тим, чим день у день займаються уряд і різні країни, і чи витрачатимуть більше грошей на гармати, якщо Гітлер нападе на Англію. Вони відчули благоговійний страх, хоча й не дуже здивувалися, що їхнє власне лихо зрівнялося з цими божественними справами. Це лиш підтверджувало страшну правду.
Лола, щоб набратися рішучості, взялася під боки. Серце калатало, мало не вириваючись із грудей, і їй було важко вимовити якісь слова, хоча вона й знала, що повинна. Їй здавалося, що відбувається якась гра, якої вона не розуміла, але була впевнена, що діється щось непристойне, навіть образливе. Голос її затинався, коли вона заговорила, так що їй довелося відкашлятись і почати знову.
— І що ви читали про них?
Він підвів брови — густі, зрослі на переніссі, — і з його губ злетіло якесь легковажне пирхання.
— Ох, навіть не знаю. Нічого особливого. Якісь дурниці.
— Тоді я була б вам дуже вдячна, якби ви не повторювали їх при дітях.
Цю фразу вона, мабуть, десь колись почула і тепер повторила, сліпо в неї вірячи, як учень повторює заклинання мага.
І це, схоже, спрацювало. Маршал поморщився, визнаючи свою помилку, і нахилився до близнюків.
— А тепер ви, двоє, слухайте мене уважно. Усі знають, що ваші батьки — чудові люди, які дуже вас люблять і завжди думають про вас.
Джексон і П’єро урочисто кивнули на знак згоди. Зробивши те, що від нього вимагалося, Маршал знову присвятив увагу Лолі. Випивши з Леоном і його сестрою два міцних коктейлі з джином у вітальні, Маршал пішов нагору, щоб пошукати свою кімнату, розпакуватися й переодягтися до обіду. Не знімаючи черевиків, він простягся на велетенському ложі й, упокоєний сільською тишею, коктейлями й передвечірнім теплом, поринув у легкий сон, у якому з’явилися його молодші сестри, всі чотири, поставали навколо ліжка й почали теревенити, штурхати його й тягти за одежу. Він прокинувся неприємно збуджений, в грудях і в горлі пекло, і якийсь час важко було збагнути, де він знаходиться. Сидячи на краєчку ліжка й попиваючи воду, він почув якісь голоси, які, мабуть, і навіяли його сон. Дійшовши рипучим коридором до дитячої кімнати, він побачив там трьох дітей. Тепер він роздивився, що дівчинка була вже майже молодою жінкою, сповненою гідності, навіть владності, схожа на прерафаелітську принцесу з усіма тими браслетами, локонами, фарбованими нігтями й бархаткою на шиї.
— У вас чудовий смак щодо одягу, — звернувся він до неї. — Я гадаю, вам особливо гарно в цих штанах.
Вона була радше задоволена, ніж збентежена, і легенько потягла пальцями по тканині, там, де вона пузирилася на її вузеньких стегнах.
— Ми купили їх у «Лібертіз», коли мама возила мене в Лондон у театр.
— І що ж ви дивилися?
— «Гамлета». — Правду кажучи, то була денна лялькова вистава в Лондонському «Паладіумі», де Лола вилила собі на плаття полуничний сік, а «Лібертіз» був якраз через дорогу.