Терпкість вишні
Шрифт:
— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».
— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.
— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.
— Я могла б сказати, що мені не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном.
— Я трохи це розумію, — втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. — Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.
— А я мрію про сцену! — відрубала Марія.
— О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, — зраділа Вікторія. — Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.
— Ти так не тішся, — відгиркнулася Марія. — Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.
— Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.
— Це яких? — зацікавилась я.
— Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.
— Ти впевнена, що за жодні гроші? — усміхнулася Марія.
— Не впевнена, — зізналася Вікторія, — але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.
Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.
— Привіт, — буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.
— Слухай, Вишне, — почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага — небезпека!» — Здається, ти також пишеш про методи управління групами?
— Так, а що трапилось?
— Я маю таку ж саму тему, — поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. — При чому подала її вже місяць тому. А тому…
— Я не здирала у тебе теми, — запевнила я. — Адже це одразу випливло б.
— Так воно і випливло, — сказала Зофія з дивним притиском.
— Але я придумала її самотужки! — підвищила я голос.
— Ти можеш це довести?
— У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, — запропонувала я.
— Не треба, Вишне, — Зофія вхопила мене за плече. — Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?
Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.
— Згода. На коли я маю написати свою частину?
— Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.
— Ти
— Не буду, — прояснила я. — Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.
— Тобто яку?
— Дослідницьку.
— Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.
— Цвіркуном.
— Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.
— Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.
— Саме це мене й непокоїть, — відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. — У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».
Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.
— Я не можу вам цього сказати, — відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.
Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.
— Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, — сказав він. — Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.
Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?
— Кісточко, таж це так просто, — сказав Мілош у перерві між заняттями. — Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…
— Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.
— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?
— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.
— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.
— Ну так.
— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?
— Але навіщо?
— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?
— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.
— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.
— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.
— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.
— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.