Терпкість вишні
Шрифт:
— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.
— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.
— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.
Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.
— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.
— Чому я?
— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.
— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без
Потяг поволі вкотився на перон.
— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.
Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.
— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.
— А що з квитком для мене? — нагадала я.
— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.
До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.
— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.
— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.
Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?
— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.
— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.
— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!
— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.
— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.
— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.
— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.
— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.
— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.
— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.
Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту»
— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.
— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.
— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.
— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.
— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.
Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.
— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.
— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.
У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.
— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.
— Ну?
— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.
— Може, ти почастуєшся?
Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.
— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.
— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.
— А можна, я пригощу подругу?
— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.
— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.
Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.
— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.
— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.
— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.