Терпкість вишні
Шрифт:
— Ну, готово!
— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?
— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!
— А звідки ти це все знаєш?
— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська
— Знаю, я теж, — кинула Мілька.
— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!
— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?
— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!
— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.
— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!
— А де він?
— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!
— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.
— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!
— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!
— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!
— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.
— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.
Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.
— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.
— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.
Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними
— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.
— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?
Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.
А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.
— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.
— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.
— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.
За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.
— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?
— Ні, я сповідалася ще у вівторок.
— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.
— Я чекала п’ять.
— Щаслива. Добре, повертаймося.
Зненацька вона вхопила мене за рукав:
— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?
— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.
— А на обличчі?
— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.
— Але загалом! — утратила терпець Мілена.
— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.
— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?
— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.
— Ти дійдеш додому сама?
Я кивнула.
— То візьми мій кошик, добре?
Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.
— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.
Я пішла.
— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.
— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.