Терпкість вишні
Шрифт:
— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.
— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.
— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.
— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!
— Не треба.
— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!
— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.
— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.
— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!
— А та вчорашня?
— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!
— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.
— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!
— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.
— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!
Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.
— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.
— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.
— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!
Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.
— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?
— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.
— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.
— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.
— Ну власне, — притакнула я. — Усі трактують нас як сарану.
— Або грибок на нігтях, — додав тато. — А тим часом, це ж не ваша провина, що двадцять років тому людям часто вимикали світло. Настругали дітлахів і тепер верещать, що насувається цунамі. Що є загроза для ринку праці.
— Шкода про це й говорити! — зітхнула Мільчина мама. — Ліпше
— То, може, покажи Вишні кухонні полички, — запропонував Рисек. — Теж моя робота.
— Власне, ходи й дивуйся!
Я ввійшла до кухні, де, крім мийки, газової плити й столика для семирічних малюків, були ще тільки дві полиці. Якщо можна так назвати нестругані дошки, що трималися на пластикових шнурах для білизни, почеплених до кривих цвяхів.
— Вони принаймні висять на цвяхах, бо поличка в спальні тримається на сірниках, огорнутих ватою. Я тільки й чекаю, коли вона завалиться!
І вона завалилася. Нині вночі, коли всі дев’ятеро (ну хіба за винятком меченосця) спали важким кам’яним сном. Десь біля другої сірники, що підримували полицю, вирішили, що не дадуть собі ради з додатковим тягарем у формі Мільчиного будильника, і тріснули, падаючи на паркет. Разом із ними впала полиця і все, що на ній лежало, а саме п’ять кілограмів книжок у твердих палітурках, а також уже згадуваний будильник, який, зустрівшись із підлогою, активізував свій дзвінок.
— Що це? Що трапилося? — верескнула Мілька, рефлекторно ховаючи зап’ястки.
Я не встигла зорієнтуватися, бо до спальні ввірвалися Мільчині батьки у супроводі всієї зграї (бракувало тільки меченосця).
— Ну нарешті! — Мільчина мама підвела руки у вдячному жесті. — Сталося!
Ця подія розвеселила і псів, бо вони стали ганятися кругами, плигати на постіль і лизати мені ніс. Кожну ніздрю окремо.
— Аза дуже тебе полюбив, — сказав Мільчин тато. — Він далеко не кожному так захланно вилизує ніс. Зазвичай мазне тільки по кінчику. А тобі? Прошу дуже. Настав йому ще й ліве вухо. Він буде на сьомому небі від щастя.
— А мене зараз чорти візьмуть, якщо ви не заберете всієї худоби з кімнати! — гукнула Мілька. — Я хочу спати!
— Ну добре, — погодився тато, анітрохи не перейнятий її риком. — Ми вже йдемо. Азо, зостав вушко. Господар дасть тобі обидва своїх і ще й пальці на ногах.
Ми залишилися самі.
— Але ти на них і гримнула, — пошепки обізвалась я.
— Вони стійкі, — пояснила Мілька. — Двадцять років практики відшліфовує майстерність. І чудово притуплює слух.
— Але ти могла сказати це спокійно.
— Тоді вони сиділи б до ранку. А так ми можемо ще поспати.
Я сіла на край ліжка.
— Мені щось перехотілося.
— Мені теж, — зізналася Мілька. — Може, щось почитаємо?
— Тільки що? Торбу зі своїми книжками я лишила в коридорі. І не ризикну проходити крізь велику кімнату.
— Тут у шафці повинно бути якесь читво. Я принесла кілька книжок від себе, бо не могла заснути на Щепана. Сумніваюся, щоб мама їх рухала.
— Є, — зраділа я, заглядаючи до шафки.
— Вибери собі якусь.