Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

Гудкайнд Террі

— Так.

— Правда? Так це ж чудово, Бердіна! З коридору вони вийшли у велику кімнату, обвішану шкурами. Річард придивився і впізнав шкури гарів.

— І в кого ж? — Він раптом зніяковів і махнув рукою. — Якщо не хочеш, можеш не відповідати. Ти не зобов'язана. Це стосується тільки тебе.

Бердіна нервово сковтнула.

— Через те, що ви зробили для нас… для мене… Я хочу покаятися.

— Зізнатися. — Поправив Річард. — І в кого ж ти закохана?

— В Раїну.

Річард закрив рот і подивився під ноги.

— Зелені

клітини — тільки лівою ногою, білі — тільки правою, поки не пройдемо. Не пропусти жодної, ні зеленою, ні білою. Перш ніж зійти з останньої, торкнися п'єдесталу.

Бердіна послідувала за ним, обережно ступаючи по зелених і білих клітинах, поки не добралася до того місця, де починалася проста кам'яна підлога. Торкнувшись п'єдесталу, вона зробила крок у високий вузький коридор, викладений блискучим срібним каменем, схожим на застібки величезного намиста.

— Звідки ви це знаєте? Щодо білих і зелених клітин?

— Що? — Нахмурився Річард. — А! Поняття не маю. Мабуть, якийсь щит або щось в цьому роді. — Він знову подивився на неї. Бердіна не відривала погляду від підлоги. — Бердіна, я теж люблю Раїну. І Кару, і тебе, і Докаса з Іганом. Ми ніби як одна сім'я. Ти це маєш на увазі? — Вона похитала головою, не піднімаючи очей. — Але… Адже Раїна — жінка!

Бердіна обдарувала його крижаним поглядом.

— Послухай, — після тривалого мовчання почав Річард, — тобі краще не говорити цього Раїні, а то…

— Раїна теж мене любить.

Річард на мить втратив дар мови.

— Але як… ти не можеш… Я не розумію… Бердіна, навіщо ти мені все це сказала?

— Тому що ви завжди були з нами чесні. Спочатку, коли ви нам твердили про чесність, ми думали, що це тільки слова. Ну, не всі. Кара, наприклад, завжди вірила вам. А я — ні. — Бердіна знову напустила на себе гордовиту стриманість Морд-Сіт. — Даркен Рал, дізнавшись про це, наказав мені лягти до нього в ліжко. Він сміявся з мене. Він… Йому подобалося спати зі мною, тому що він знав. Він принижував мене таким чином. Я думала, що якщо ви дізнаєтесь, то зробите те ж саме, тому приховувала це й робила вигляд, що сама закохана в вас. Річард похитав головою:

— Бердіна, я б ніколи так не поступив.

— Тепер я знаю. Тому й зізналася. Ви завжди були чесні з нами, а я з вами — ні.

— Що ж, я радий, що тобі стало легше, — знизав плечима Річард і, спрямувавши її в коридор, розписаний фресками, запитав:

— Це Даркен Рал зробив тебе такою? Через нього ти ненавидиш чоловіків?

Бердіна насупилася:

— Я їх зовсім не ненавиджу. Просто… Ну, я не знаю. Мене з дитинства більше приваблювали дівчинки. Хлопчики з цієї точки зору мене ніколи не цікавили.

— Вона провела рукою по волоссю. — Тепер ви мене зненавидите?

— Ні, що ти! Чому я повинен ненавидіти тебе? Просто це якось… неправильно. — Бердіна задумливо посміхнулась.

— Коли Раїна посміхається мені і від її посмішки день стає прекрасним, це здається

правильним. Коли вона торкається мого обличчя і серце моє тремтить, це теж здається правильним. І я знаю, що з нею моєму серцю нічого не загрожує. — Усмішка зів'яла. — Тепер ви вважаєте мене гідною презирства. Річарду раптом стало соромно.

— Так і в мене з Келен. Мій дід казав, що я повинен викинути її з голови, — але це неможливо.

— А чому він так казав?

Річард не міг сказати їй, що Келен — Мати-сповідниця і що Зедд знав, чим це може загрожувати його онукові. Вважалося, що ніхто не може любити сповідницю. Річард подумав, що тепер він не до кінця чесний з Бердіною, але знизав плечима.

— Він вважав, що вона не для мене. — В кінці коридору Річард протягнув Бердіну крізь черговий щит. У кімнаті трикутної форми стояла лава. Річард посадив на неї Бердіну, сів сам і пристроїв кулю, що світилася, у себе на колінах.

— Мені здається, я розумію тебе, Бердіна. Я пам'ятаю, що відчував сам, коли дід сказав, що я повинен забути Келен. Ніхто не має права управляти почуттями інших. Або ти щось відчуваєш, або ні. Хоча я цього не розумію, всі ви мої друзі. А бути друзями не означає бути схожими один на одного.

— Магістр Рал, я знала, що ви не зможете цього прийняти, але сказати вам була зобов'язана. Завтра я повернуся в Д'Хару. Вам немає необхідності терпіти охоронця, чию поведінку ви не схвалюєте.

Річард ненадовго задумався.

— Ти любиш варені боби?

Бердіна насупилася.

— Так.

— Ну а я їх терпіти не можу. Чи подобаюся я тобі менше від цього? Або через те, що я їх не люблю, ти відмовишся мене захищати?

Бердіна скривилася.

— Магістр Рал, але ж мова не про варені боби! Як ви можете довіряти тому, кого не схвалюєте?

— При чому тут схвалення або несхвалення, Бердіна? Просто мені це здається дивним. Хоча й не мало б. Слухай, в молодості в мене був друг, теж лісовий провідник. Його звали Жиль. Ми багато часу проводили разом, і у нас з ним було багато спільного. Потім Жиль закохався в Люсі Флекнер. Я її терпіти не міг і не розумів, що він у ній знайшов. Вона мені не подобалася, і я вважав, що він повинен до неї ставитися так само, як я. І втратив друга, тому що він не міг бути таким, яким я хотів його бачити. Я втратив його не через Люсі, а через себе самого.

Втратив все хороше, що у нас з ним було, бо не хотів приймати його таким, яким він є. Я завжди шкодував про цю втрату, але висновки зробив.

Подорослішавши, я зрозумів, що бути чиїмось другом означає приймати людину такою, якою вона є, з усіма її перевагами та недоліками. Зовсім не обов'язково розуміти всі його вчинки, чинити так само, як він, і намагатися прожити за нього життя. Якщо друг тобі дійсно дорогий, ти не станеш пробувати його змінити. Тому що ти його любиш за те, що він саме такий. Я люблю тебе, Бердіна, і тільки це має значення.