Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви
Шрифт:
— Коли я наступного разу буду говорити зі своїм Володарем в підземному світі, то неодмінно передам йому твої слова.
Підхопивши Лунетту, Броган попрямував до дверей. Він ще повернеться сюди і отримає те, що йому потрібно.
— Мені треба поговорити з Гальтеро, — сказав він. — Я ситий по горло всією цією нісенітницею. Ми вичищали притулки єретиків і побільше цього.
Лунетта заклопотано закусила губу.
— Але, пане генерал. Творець наказав тобі слухатися цих жінок! Він звелів віддати Мати-сповідницю
Вийшовши на вулицю, Броган широким кроком пішов геть, в темряву.
— Що тобі говорила мама про цих баб?
— Ну… Що вони погані.
— Вони єретички!
— Але, пане генерал, Мати-сповідниця теж єретичка! Хіба Творець наказав би тобі віддати її цим жінкам, якщо б вони були єретичками?
Броган подивився на неї. Він бачив, що Лунетта розгублена. У його бідної сестри не вистачає мізків, щоб здогадатися самій.
— Хіба неясно, Лунетта? Творець сам видав себе своїми вчинками. Він той, хто створив чарівний дар. Він намагався мене обдурити. Але відтепер я сам приймаю рішення, як очищати світ від скверни. Всі хто володіє чарівним даром повинні померти. Творець — єретик.
Лунетта ахнула. — Мама завжди говорила, що ти народжений для великих справ.
Поставивши сяючу сферу на стіл, Річард підійшов до великої тихої криниці в центрі кімнати. Так що ж йому робити? Що це за Сильфіда і як її викликати?
Він обійшов навколо колодязя, заглянув всередину, але не побачив нічого.
— Сильфіда! — Гаркнув він в бездонну темряву.
Відповіло йому лише відлуння.
Річард почав крокувати по кімнаті, гублячись у здогадах, що ж йому робити. Раптом він відчув чиюсь присутність і, озирнувшись, побачив стоячого в дверях мрісвіза.
— Ти потрібен королеві, гладкошкірий брат. Ти повинен їй допомогти. Викликай с-сільфіду.
— Я знаю, що потрібен їй! — Загарчав Річард. — Як її викликати, цю Сильфіду?!
Вузький рот розтягнувся в подобі посмішки.
— За три тис-сячі років ти — перший, хто може її розбудити. Ти вже з-зламав щит, що відокремлював її від нас-с. Ти повинен скор-ристуватис-ся с-своєю чарівною с-силою. Викликай Сильфіду с-своїм даром.
— Моїм даром?
Мрісвіз кивнув, не зводячи з Річарда крихітних вічок.
— Викликай її за допомогою с-свого чарівного дару.
Річард відвернувся від мрісвіза і знову підійшов до кам'яної стінки колодязя.
Він спробував пригадати, як колись користувався своїм даром. Це завжди виходило в нього інстинктивно. Натан говорив, що саме так це повинно бути, оскільки він бойовий чарівник: дар проявляється тільки в разі потреби.
Значить, потрібно довіритися інстинкту. Річард відшукав всередині себе острівець спокою. Він не намагався розбудити свій дар, а лише побажав, щоб дар з'явився.
Піднявши над головою кулаки, Річард відкинув голову.
І випустив назовні, як видих, свій дар, вимагаючи, щоб це сталося.
Між його кулаками блиснула блискавка. Ось він — виклик! Річард відчув це і зрозумів, що потрібно робити. М'яке мерехтливе світло закрутилося між його кулаками, охоплюючи зап'ястя.
Відчувши, що сила досягла апогею, Річард опустив руки вниз. Вогняний клубок з ревом кинувся в бездонну темряву.
Опускаючись, полум'я висвітлювало стінки колодязя. Кільце вогню ставало все менше і менше, рев затихав, поки остаточно не розтанув в глибині.
Річард звісився через край, дивлячись в безодню, але там було тихо і темно. Він чув тільки власне важке дихання. Річард випростався і озирнувся.
Мрісвіз спостерігав за ним, але не рухався з місця. Все залежало тільки від Річарда, і він сподівався, що зробленого буде достатньо.
І раптом в тиші замку, серед мовчазних гір і мертвих кам'яних стін, пролунав віддалений гул.
Річард знову заглянув в колодязь. Він не побачив нічого. Але цього разу щось відчув. Камені у нього під ногами затріщали. У повітря полетіли камінці.
В глибині колодязя зародилося мерехтіння. Він наповнювався — але не водою, а чимось іншим, і чим вище піднімалося це щось, тим голосніше ставав рев.
Річард так різко відсахнувся від краю, що впав. Він був упевнений, що ця штука вирветься з колодязя і вдарить в стелю. Рухаючись з такою швидкістю, ніщо не може зупинитися вчасно. Але ця річ зупинилася.
Раптово настала тиша. Річард сидів, впираючись руками в підлогу.
Над краєм колодязя з'явився величезний металевий круг. Він ріс і ріс, як стіна води. Тільки це була не вода. У гладкій поверхні відбивалося все навколишнє, як в найкращому дзеркалі.
Найбільше це було схоже на живу ртуть. Круг, пов'язаний з основною частиною якоюсь подобою шиї, вагався і звивався, поки не прийняв обриси жіночого обличчя. Річард нагадав собі, що добре б вдихнути.
Лице нарешті побачило його і повернулася до нього.
Воно було схоже на відлиту зі срібла статую. Тільки воно рухалося.
— Хазяїн, — промовила Сильфіда, і її страшний голос заповнив усе приміщення. Губи її не рухалися, але вона посміхалася, ніби була дуже задоволена.
На срібному лиці Річард вловив цікавість.
— Ти кликав мене? Ти бажаєш подорожувати? — Річард схопився:
— Так. Подорожувати. Я бажаю подорожувати. Посмішка сильфіди стала ширшою.
— Тоді йди. Зараз ми вирушимо. Річард струсив пил з сорочки і з рук.