Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви
Шрифт:
З темного похмурого лісу вийшли мрісвізи. Багато хто, проходячи повз Річарда, вітали його.
— Ласкаво просимо, гладкошкірий брат!
Вони били своїми кинджалами по його кинджалу.
Метал дзвенів, а вони казали:
— Так задзвенять незабаром твої йабрі, гладкошкірий брат!
Річард, не знаючи, що потрібно на це відповідати, обмежувався тим, що просто дякував.
Мрісвізи йшли до Сильфіди і били по йабрі Річарда. З кожним разом метал дзвенів все довше, і Річарду почало це подобатися. Тепер він сам сповільнював крок, щоб ударити
Річард знову глянув на небо. Був ранній вечір, на заході ще виднілися відблиски сонця. Він покинув Ейдіндріл пізно вночі. Так що це не може бути та ж сама ніч. Схоже, він провів у Сильфіді майже цілу добу.
Якщо не двоє. Або не троє. А може, місяць або рік. Річард не міг сказати точно.
Але ніяк не менше доби. Що ж, вибирати не доводиться.
Він зупинився, щоб обмінятися дзвоном з черговим мрісвізом. За спиною у нього мрісвізи пірнали в Сильфіду. До неї вишикувалася ціла довга низка.
Дзвін йабрі звучав у приємній гармонії з острівцем спокою всередині Річарда, а потім м'який спів наповнило все його єство. Він посміхнувся і раптом відчув, що обов'язково повинен щось зробити.
— Де я потрібен? — Запитав він проходячого мрісвіза.
— Вона тобі скаже, — показав своїм йабрі мрісвіз. — Вона знає дорогу.
Річард пішов у вказаному напрямку. У темряві, біля залишків стіни, хтось стояв. Спів йабрі квапив Річарда.
Це був не мрісвіз, а жінка. Річарду здалося, що він її впізнав.
— Добрий вечір, Річард!
— Мерісса! — Він відступив назад. Вона радісно всміхнулася.
— Як поживає мій учень? Давненько не бачилися. Сподіваюся, з тобою все добре і твій йабрі співає для тебе.
— Так, — гаркнув Річард. — Він співає про необхідність!
— Королева.
— Так! Королева! Я їй потрібен!
— І ти готовий їй допомогти? Готовий звільнити її? Річард кивнув, і Мерісса повела його в глиб руїн. Коли вони ввійшли в зруйновані ворота, до них приєдналися кілька мрісвізів. Спочатку крізь проломи в стінах проникав місячне світло, а коли вони почали спускатися і стало темно, Мерісса запалила на долоні вогник. Річард йшов за нею по сходах і похмурих коридорах, куди, здавалося, тисячоліттями не ступала нога людини.
Вони увійшли у величезний зал, і вогника на долоні Мерісси стало мало.
Помахом руки вона запалила висячі на стінах факели. Зал оточували запилені, затягнуті павутинням балкони, замість підлоги був обкладений плитами басейн. Плити, колись білі, тепер стали чорними від бруду, а тухлу воду затягло ряскою. У стелі прямо над головою Річарда зяяла дірка.
Мрісвізи підійшли ближче і встали з боків. Вони вдарили своїми йабрі по йабрі Річарда, і приємний дзвін луною віддався в тихому острівці спокою в душі Річарда.
— Тут королева, — промовив один із мрісвізов. — Ми приходимо до неї, а діти, народившись, йдуть звідси, але королева піти не може.
— Чому? — Запитав Річард.
Другий мрісвіз вийшов вперед і, простягнувши лапу, торкнувся чогось невидимого.
Весь куполоподібний
— Час старої королеви пройшов, і вона нарешті померла. Ми всі скуштували її плоті, а з її останнього потомства вийшла нова королева. Вона співає нам через наші йабрі і каже, що скоро відкладе яйця. Їй прийшов час перебиратися в інше місце і заснувати там нашу колонію. Великий бар'єр упав, і Сильфіда розбуджена. Тепер ти повинен допомогти королеві, щоб ми змогли освоїти нові країни.
— Так, — кивнув Річард. — Вона хоче звільнитися. Я відчуваю її бажання.
Воно наповнює мене співом. Чому ви не звільнили її?
— Ми не можемо. Тільки ти можеш звільнити королеву, як зміг зруйнувати вежі і розбудити Сильфіду. І це повинно бути зроблено до того, як у тебе буде два йабрі і вони обидва заспівають для тебе.
Підкоряючись інстинкту, Річард підійшов до сходів. Він відчував, що щит міцніше в основі. Значить, його потрібно зламати зверху. Притискаючи йабрі до грудей, він піднявся по кам'яних сходах. Як буде здорово, коли у нього з'являться обидва йабрі. Приємний дзвін заспокоював, але бажання королеви гнали його вперед. Мрісвізи залишилися внизу, але Мерісса пішла за Річардом.
Він ішов так впевнено, ніби не раз уже бував тут раніше. Сходи вели назовні, а потім піднімалися спіраллю за залишками колон. Крізь проломи сочилося місячне світло, відкидаючи від каменів химерні тіні.
Нарешті вони добралися до верхнього майданчика спостережної вежі. По її боках височіли пілони, що підтримували залишки антаблемента, прикрашеного горгулями. Судячи з усього, антаблемент охоплював весь купол, поєднуючи між собою інші вежі. Звідси, з висоти, Річард міг заглянути всередину купола.
Вигнутий звід підтримували величезні колони, що йшли вниз рядами.
Мерісса наблизилася до Річарда і теж подивилася вниз, у темряву під куполом.
Річард відчував королеву, яка сидить в затягнутому ряскою басейні. Вона кликала його і квапила. Спів йабрі пробирав його до кісток. Опустивши руку, Річард дозволив чарівній силі вільно текти. Іншою рукою він вказав вниз, не випускаючи йабрі. Сталеві ножі завібрували від пробігають по ним магії.
Клинки йабрі заспівали з наростаючою силою, поки вся ніч не наповнилася їх співом. Звук був досить неприємним, але Річард не дозволяв йому стихнути.
Навпаки, він закликав його. Від виття йабрі затремтіло повітря, і Мерісса, не витримавши, затулила вуха долонями.
Куполоподібний щит затріщав і почав мерехтіти.
По його поверхні побігли іскри. З оглушливим дзвоном щит розлетівся.
Його уламки, схожі на осколки скла, виблискуючи, посипалися вниз. Йабрі замовкли, і запанувала тиша. Темна постать внизу стрепенулася, струшуючи з себе тину і ряску. Королева розправила крила і з сильним помахом злетіла. Часто працюючи крилами, вона добралася до краю купола і вчепилася пазурами за стіни.