Украинка против Украины
Шрифт:
В социал-демократии всегда было два крыла. Одно уповало только на революцию, а другое — на решение задач пролетариата путем реформ. Первые называли вторых оппортунистами. Самым известным оппортунистом был Бернштейн. Как настоящая революционерка, Украинка не могла не выступать против бернштейнианства. В 1902 году она писала Кривинюку: "Гасло" робитьнічого собі враженння, тільки бернштайніянство так зовсім "приший хвіст кобилі" і було б ліпше без нього; видно, що редакція зовсім не зрозуміла власне антиреволюційности Бернштайна, коли його слова написала яко "гасло" на своїх "червоних" сторінках". И в другом письме: "Мені досить сподобалась стаття у "Волі" проти бернштайніянства "Гасла" — я дещо в тім роді писала Сімовичу, отримавши ч.1 "Гасла". В таком же духе она годами общалась со своими друзьями по партии, входя со знанием дела в малейшие нюансы революционной деятельности. Вот один типичный пример. Сестра Ольга сообщает: "22 квітня Леся написала М. Кривинюкові на вільній сторінці листа до нього від невідомого, писаного російською мовою про конспіративні
Не сразу она стала марксисткой. Однако недовольство властями сопровождало ее с самого детства. Гейне о себе говорил: "Маршрут всей моей жизни лежал уже в моей колыбели". Почти то же можно сказать и о ней.
2.4. Первое стихотворение
Девятилетний ребенок в Луцке написал стихотворение "Надія":
Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянуть іще раз на синій Дніпро, — Там жити чи вмерти, мені все їдно; Поглянуть іще раз на степ, могилки, В останнє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.Что случилось? Кто обидел ребенка?
Сестра Ольга вспоминала:
"Весною 1879 р. заарештували в Петербурзі батькову сестру, нашу "тьотю Єлю", енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу. Леся з Мишею знали її з найменшого малечку і дуже любили та поважали за її хорошу, яскраву вдачу. Особливо вони вжилися з нею, як 1878 року під час подорожі наших батьків за кордон вона довго жила з ними у Звягелі. До того її пробування з малою Лесею стосується Лесин вірш "Забуті слова", написаний 1900 року. Крім мистецтва плести вінки, що згадує Леся в цьому вірші, тьотя Єля навчила Лесю мистецтву українського народного вишивання. Сама-бо тітка справді по-мистецьки виконувала найрізноманітніші українські стародавні й сучасні вишиванки, а Леся була її гідною ученицею й послідовницею в цьому мистецтві.
Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 р.) й заслання Леся довідалась через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша "Надія". Так не раз казала мені сама Леся".
За что же арестовали тетю, оказавшую на племянницу такое незабываемое воздействие? И каким оно было? В стихотворении "Забуті слова" читаем:
То вже давно було. Мені сім літ минало, а їй, либонь, минуло двадцять літ. Сиділи ми в садку, там саме зацвітало і сипався з каштанів білий цвіт. …В її речах слова котились, наче хвилі, мов сльози по її замучених братах, — в вінку, здавалось, блідли квіти білі, і в’янули слова журливі на устах. То знов зривалися слова палкі, ворожі, мов грізні вироки всім тим, що кров лили, — в вінку палали кров’ю дикі рожі, слова, мов квіти ярії, цвіли. Шумів зелений лист, а голос той коханий про волю золоту співав мені, — в вінку мінився злотом ряст весняний, і золотим дощем лились пісні…Ребенок был таким впечатлительным, что и тридцатилетняя женщина не может забыть того впечатления:
І та мелодія не може заніміти: не раз, як тільки лист од вітру зашумить чи блиснуть проти сонця ярі квіти, вона зненацька в думці забринить. Неначе хто її поставив на сторожі, щоб душу в кожний час будить від сна, щоб не заглухли в серці дикі рожі, поки нова не зацвіте весна.Слова тети о "замучених братах" и о приговорах "всім тим, що кров лили" запечатлелись навсегда. (Разумеется, тетя ничего не рассказывала о преступлениях революционеров: кровь эксплуататоров не в счет).
Ну и что? Разве за слова арестовывают? Однако за словами следовали дела. В конце 70-х
Украинцы во всех этих подвигах принимали активное участие. О. Забужко справедливо сетует: "Питання, чи і якою мірою українці культурно (а не самим лиш числом) вплинули на російський революційний рух, і чи не вони-таки його й допомогли радикалізувати своїм "козацьким волелюбством", можна наразі ставити хіба що платонічно, — серйозні дослідження цієї теми у нас лишились обтяті в сповитку (навіть листування М. Драгоманова з А. Желябовим досі не опубліковано, і той факт, що Желябов був "свідомим" українцем, близьким до одеської Громади, з сучасної свідомості цілком випав)" (10, 524). Как известно, среди цареубийц, кроме "свідомого" Желябова, был не менее "свідомий" украинец Кибальчич. Тоже оказывал культурное влияние и вследствие большого "козацького волелюбства" обеспечивал "Народную волю" бомбами для истребления "врагов народа".
"Тьотя Єля" вносила свой посильный вклад в "святое" дело. В комментариях к воспоминаниям Ольги Косач читаем: "У зв’язку з замахом 13 березня на шефа жандармів Дрентельна було арештовано Олену Антонівну Косач, яка вчилася тоді в Петербурзі на акушерських курсах". Кого же хотели убить революционеры (и среди них "тьотя Єля")? Пехотный генерал Александр Романович Дрентельн "в 1872–1877 гг. — командующий войсками Киевского военного округа. Участник русско-турецкой войны 1877–1878 гг. В 1878–1880 гг. — шеф жандармов и главный начальник III отделения собственной его величества канцелярии… С 1881 по 1888 год — киевский генерал-губернатор" (16, 66). Т. е., шефом жандармов его назначили сразу же после того, как украинский террорист Степняк-Кравчинский кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. Дрентельн защищал Отечество и от внешних, и от внутренних врагов в самых опасных ситуациях. Ну как такого не убить? Но, увы, не удалось. Когда через несколько лет он скоропостижно скончался, мемуарист вспоминал: "По случаю внезапной кончины Александра Романовича состоялось экстренное заседание думы, единогласно постановившей "поставить на месте кончины всеми любимого начальника края мраморную плиту с соответствующей надписью"… На памятнике имелась следующая надпись: "Место кончины Александра Романовича Дрентельна, упавшего с лошади от апоплексического удара во время объезда войск на параде по случаю празднования 900-летия Крещения Руси 15 июля 1888 года", а на другой стороне: "Сооружен Киевской городской думой по постановлению ее 16 июля 1888 года" (16, 72).
Но это было позже. А "в 1879 р. прокотилася хвиля замахів на життя представників монархічної тиранії, в тому числі й на царя Олександра Другого (2 квітня 1879 р.)". В мае этого же года "тьотю Єлю" "за распорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, поселено в м. Пудові". После убийства царя "в 1881 р. її відправлено етапом в Сибір на 5-річне заслання".
Царская каторга — это особый разговор. Сталин бежал оттуда 14 раз. Ленин жил в Шушенском, любил ходить с ружьишком на охоту. Потом выписал Надежду Константиновну, там с ней обвенчался и продолжал писать свои эпохальные произведения. Книги ему высылали ящиками. Большевики на террор реагировали немного иначе. Когда в 1918 году 20-летний петроградский поэт Леонид Каннегисер застрелил председателя Петроградской ЧК Урицкого, они взяли в заложники тысячу совершенно посторонних людей и расстреляли. Но это была легкая разминка. А вообще "красный террор" оперировал миллионами: уничтожались целые сословия. Согласно теории классовой борьбы.
…Но все это будет позже. А пока "тьотя Єля" живет в Сибири. А подрастающая Лариса — в семье Косач. И что же она может здесь услышать? Идут 80-е годы XIX столетия. Террор продолжается. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушается польский эмигрант А. Березовский. А в это время Александр Ульянов со товарищи готовит цареубийство в Петербурге. В этом же 1887 году мать Украинки Олена Пчилка по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільс-тво, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам Кулиш в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках.