Ваш покірний слуга кіт
Шрифт:
Ханако й не думала, не гадала, що десь на білому світі, під тим самим сонцем, та живе такий дивак. Їй доводилось стикатися з людьми різних суспільних верств, але досить було сказати: «Я — дружина Канеди», — як двері до будь-якого товариства широко розчинялися перед нею. Навіть наймаєтніші й найвпливовіші люди приймали її так, як і належить приймати дружину Канеди. А що ж тоді говорити про цього запліснявілого в чотирьох стінах сенсея? Ханако анітрохи не сумнівалася, що він буде приємно вражений і навіть не запитає, чим займається її чоловік, як тільки почує, що вона мешкає у садибі
— Ти знаєш, хто такий Канеда? — недбало спитав господар Мейтея.
— Ясна річ, знаю, Канеда-сан — приятель мого дядька. Недавно вони разом були на пікніку, — поважно сказав Мейтей.
— А хто ж твій дядько?
— Барон Макіяма, — ще більше споважнів Мейтей.
Господар не встиг і заперечити, як Ханако різко повернулася до Мейтея. Обличчя Мейтея, який сьогодні на звичайне кімоно з цумуґі вдягнув кімоно із заморського ситцю, залишилося незворушним.
— О, то ви пана Макіями… Ким ви йому доводитеся? Пробачте, я не знала. Мій чоловік щодня повторює: «Ми всім панові Макіямі завдячуємо», — нараз чемно заговорила вона і схилилася перед Мейтеєм у низькому поклоні.
— Що ви, що ви, — всміхнувся той.
Господар нічого не розумів і тільки мовчки спостерігав за цією сценою.
— Чоловік, здається, просив ласкавого пана Макіяму потурбуватися про майбутнє нашої доньки…
— Та невже?
Цього разу здивувався навіть Мейтей, вражений такою несподіванкою.
– Правду кажучи, чимало хто сватався до неї, але ж наша родина займає поважне становище у суспільстві, тож нам не личить віддавати доньку за першого-ліпшого.
– Цілком слушно, — оговтавшись, погодився Мейтей.
— Ось чому я і прийшла, — знову самовпевнено звернулася Ханако до господаря. — Кажуть, до вас учащає такий собі Мідзусіма Канґецу. Власне, що це за один?
— А навіщо вам? — неприязно спитав господар.
«Мабуть, це пов’язано з одруженням доньки і їй кортить усе про нього взнати», — здогадався Мейтей.
— Було б добре, якби ви мені розповіли про нього.
— Отже, ви хочете видати доньку за Канґецу, — почав було господар, але Ханако його урвала.
— Хто каже, що хочемо? Нічого не станеться, якщо він з нею і не одружиться. У нас і так вистачає претендентів.
— Тоді нічого про нього розпитувати, — скипів господар.
— Але й утаювати нема чого, — напосідалася Ханако.
Мейтей сидів посередині й, тримаючи в руці срібну люльку, наче віяло судді під час боротьби сумо, вигукував у думці: «Хакке-йой-я, йой-я!» [88]
— А Канґецу сказав, що неодмінно хоче оженитися з дочкою? — не відступав господар.
— Не казав, але…
— Але ви гадаєте, що хоче? — господар, видно, зметикував, що з такою жінкою інакше говорити не слід.
88
Таким вигуком звертаються судді до борців сумо, популярного виду боротьби в Японії, під час змагання
— Аж так далеко ще не зайшло… Але Канґецу-сан, мабуть, не проти такого шлюбу, — вже притиснута до краю
— Канґецу якось виказував прихильність до вашої дочки? — спитав господар з грізним виглядом, ніби промовляючи:
«Спробуй лишень сказати, що виказував!» — і аж відхилився назад.
— Вважайте, що так…
Цього разу господарева атака захлинулася. Навіть Мейтея, що досі уважно стежив за поведінкою співрозмовників як справжній суддя, слова Ханако, видно, зацікавили, бо він відклав люльку і нахилився вперед.
— Може, Кангецу писав вашій доньці й любовні листи? Яка втіха! От вам ще один анекдот у новому році, буде що розповісти, — втішався Мейтей.
— Якби ж тільки листи!… А то ж… Та хіба ви не знаєте? — напосідала Ханако.
Господар як заворожений повернувся до Мейтея.
— Ти що-небудь чув?
Ні сіло ні впало Мейтеєві закортіло вдати скромного.
— Нічого не знаю. Гадаю, хто-хто, а ти з усім обізнаний.
Ханако розпирала гордість.
— Ні,- промовила вона, — ви обоє про це знаєте.
– Он як! — «обоє», приголомшені, вигукнули в один голос.
— Якщо забули, то я нагадаю. Наприкінці минулого року в Абе-сана, в Мукодзімі, відбувався концерт. Канґецу-сан теж там був, чи не так? І от увечері, коли він повертався додому, на мості Адзумабасі трапилося… Не буду про це розводитися, не хочу ставити його в незручне становище… Скажу тільки, що цього цілком досить. Ну, що ви скажете на це?
Пальцями в діамантових перснях спершись об коліна, Ханако умостилася зручніше на дзабутоні. Її видатний ніс ставав дедалі величнішим, і для неї господар і Мейтей наче перестали існувати. Не лише господар, але й Мейтей, здавалось, ніяк не міг оговтатися після такого підступного удару. Якусь мить вони сиділи розгублено, скидаючись на людей в пропасниці, але згодом отямились і, зрозумівши кумедність свого становища, зареготапи. Тільки Ханако, побачивши, що її сподівання не справдилося, сиділа похмура й сердита, своїм виглядом наче дорікаючи: «Хіба можна сміятися в таку хвилину?»
— То це була ваша дочка? Чудово, закохався… Тепер уже нічого приховувати, треба признатися, як ти гадаєш?
— Умгу, — промимрив господар:
— Справді, чого таїтися, і так усе ясно, — до Ханко вернулася її самовпевненість.
— Ну що ж, розповімо вам усе, що знаємо про Канґецу-куна. Гей, Кусямі-кун, ти ж господар! Може б, ти перестав сміятися, інакше розмова не вийде. Ну й страшна це річ — таємниця. Як ти її не ховай, все одно вилізе на світ божий. Аж дивно, як це пані Канеда про все дізналася? Ніяк не збагну, — розійшовся Мейтей.
— Я завжди насторожі, - переможно проказала Ханако.
— Навіть занадто. Все-таки, у кого ви довідалися?
— У дружини рикші, що мешкає за вашим будинком.
— В якого чорний кіт? — здивувався господар.
— Еге ж, я часто користувалася її послугами. Я вирішила дізнатися, про що говорить Канґецу-сан, коли навідується сюди, отож і попросила її підслухати і все мені переказати.
— Який жах! — вигукнув господар.
— Пусте. Мене зовсім не обходить, що ви робите й кажете. Мене цікавить тільки Канґецу-сан.