Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

За хвилю дідок підвів голову:

— Колись і в мене тут був дім, і я довго жив у столиці. Але під час руїни [176] я надовго виїхав звідси і тепер нічого тут не впізнаю… Якби не Мейтей, я б не знав, що його робити. Хоч і кажуть, що все тече, все змінюється, але все ж таки рід сьогуна триста років…

Мейтеєві, видно, обридло слухати дядькові теревені й він його урвав:

— Можливо, рід сьогуна чогось вартий, але й епоха Мейдзі теж прекрасна. Напевне, в ті часи не було Червоного Хреста?

176

Мається

на увазі Реставрацію Мейдзі

— Не було. Нічого схожого на Червоний Хрест не було. І бачити його Високість принца можна тільки тепер… От і мені, старому, пощастило взяти участь у сьогоднішніх зборах і почути голос його Високості принца. Тепер уже можна й помирати.

– І то добре, що побачили Токіо після такої довгої перерви. Знаєш, Кусямі, дядько спеціально приїхав із Сідзуоки на конференцію Червоного Хреста. Ми щойно були в парку Уено на цій конференції, а на зворотному шляху заскочили до тебе. Бачиш, він у сюртуку, що я замовив у «Сіракія».

Справді, на дядькові був сюртук. Але який? Явно не на його плечі: рукави задовгі, вилоги настовбурчені, на спині западина. До того ж тісний у пахвах. Навряд чи легко навмисне пошити такий незграбний сюртук. Як на біду, ще й білий комірець сорочки відстебнувся, і щоразу, як дядько підводив голову, висувався борлак між комірцем і сорочкою. Тепер уже важко збагнути, чи сорочці, чи сюртуку належить чорний бант. Сюртук ще можна терпіти. А от що за диво самурайська зачіска «тьоммаґe»! Я почав шукати очима залізне віяло, що про нього розповідав Мейтей, — акуратно складене, воно лежало коло старого. Господар нарешті оговтався і, з посиленою увагою розглядаючи одежу гостя, здивувався — він ніяк не сподівався, що Мейтей здатний казати правду. Те, що господар побачив, перевершувало Мейтеєві описи. Якщо господареве ряботиння — цінний матеріал для історичних досліджень, то самурайська зачіска «тьоммаґе» і залізне віяло у цьому розумінні мають далеко більшу вартість. Господареві кортіло розпитати докладно про залізне віяло, але він побоявся бути настирливим, а тому поставив звичайне запитання:

— Людей, напевне, зібралося багато?

— Дуже багато. І всі витріщили на мене очі… Таких цікавих світ не бачив. Колись люди не були такими.

— Еге ж, правду кажете, в давнину люди були інші, — відповів господар так, наче то він сам був дідком. Не подумайте тільки, що господар вдавав з себе всезнайку. Просто ця репліка виникла зненацька в його каламутному мозку.

— А знаєте, всі тільки й позирають на мій «шоломоруб».

— Напевне, оце віяло дуже важке.

— Спробуй візьми в руки, — запропонував Мейтей господареві. — Важкеньке. Дядьку, дайте йому.

Дідок натужно підняв віяло і ввічливо передав господареві. Кусямі-сенсей якусь хвилину тримав віяло так, як прочани у храмі Куродані в Кіото тримають меч Ренсьобо, а тоді мовив:

— Справді, - і повернув гостеві.

— Усі чомусь називають його залізним віялом. Але він не має нічого спільного з віялом, це ж бо «шолморуб»…

— Гм… А що воно за штука?

— Рубати шоломи… Коли ворог падав непритомний від удару, його добивали «шоломорубом». Ним користуються з часів Кусунокі Масасіґе [177] …

177

Кусунокі Масасіґе —

полководець середньовічної Японії

— А що, цей «шоломоруб» належав Масасіґе?..

— Ні. Не знаю, кому. Знаю тільки, що він стародавній. Можливо навіть, його виготовили в епоху Кемму [178] .

— Я не певний, чи в Кемму, але знаю, що добрячого клопоту завдав Канґецу-кунові. Слухай, Кусямі, сьогодні по дорозі додому ми принагідно — саме проходили мимо факультету природничих наук — заглянули у фізичну лабораторію. Так ото, через цього «шоломоруба», — ти ж знаєш, він залізний, — всі магнітні прилади показилися. От халепа!

178

Епоха Кемму — 1334–1336 рр.

— Та не може цього бути. Це залізо з часів Кемму, воно лагідної вдачі, то шкоди не зробить.

— Залізо є залізо. А лагідна вдача тут ні до чого. Канґецу-кун сам такої думки.

— А, Канґецу… той, що скляні кульки обточує? Шкода, що молоді роки марнує на таке дурне діло. Міг би чимось путнішим зайнятися.

— Авжеж, шкода, але не забувай: це називається науковим дослідженням. Як тільки він виточить кульку, стане знаменитим ученим.

«Як виточить кульку, стане знаменитим ученим? Так це ж будь-хто зможе. І я теж. І навіть пришелепуватий господар. Такі ремісники, звані ювелірами, в Китаї посідали скромне становище», — подумки казав я, сподіваючись від господаря підтримки.

— Так, так, — погодився господар.

— Всі оті сучасні науки вивчають мертву субстанцію. Може, з них і є яка користь. Але до пори, до часу. Бо в скрутну хвилину вони ні до чого. А от у давнину було по-іншому: самурайська служба пов’язана з смертельною небезпекою, щоб людина не розгубилася в останню хвилину, вона вимагала від неї духовного гарту. А це вам не кульки шліфувати або дріт витягувати.

— Авжеж, — погодився господар.

— Любий дядечку, по-вашому, вдосконалювати душу — значить сидіти без діла, зaсунувши руки за пазуху.

— Отаке сказав! Це не така проста справа. В трактаті Менцзи її названо поверненням душі до тіла. Шао Канцзе навчав, що це — звільнення душі. Буддійський чернець Тюхо закликав виховувати несхибну волю. Як бачиш, усе це не легко збагнути.

— Я ніколи цього не збагну. Я не розумію, що взагалі слід робити.

— А ти читав книжку дзенського монаха Такуана «Дивовижні записи про вроджену мудрість»?

— Ні, навіть не чув про неї.

— Ось послухай: «Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на меч ворога, то вона потрапить у тенета його меча. Якщо на винищення ворога, то вона потрапить у тенета винищення. Якщо на свій меч, то вона потрапить у тенета свого меча. Якщо на позу людини, то вона потрапить у тенета пози. Одне слово, немає місця для душі».

— Як ви, дядечку, прекрасно пам’ятаєте. У вас чудова пам’ять. Такий довгий уривок і то не забули. А ти, Кусямі-куне, що-небудь уторопав?

— Аякже, — підтвердив господар.

— Ну що, хіба не правда? — зрадів дідок. — Куди звернути душу? Якщо на дії ворога, то вона потрапить у їхні тенета. Якщо на ворожий меч…

— Дядечку, Кусямі-сенсей усе це знає. Адже останнім часом він тільки те й робить, що вдосконалює душу. До такої міри її затуркав, що навіть не виходить назустріч гостям.