З історії релігійної думки на Україні

Грушевський Михайло Сергійович

Право сільських громад виберати собі духівників скасовано. На парафії стали приходити люде більш освічені, але цілком громаді чужі і до якого будь зближення з нею неохочі. Проходячи зросийщену школу кандидати на священство — навіть ті, що вийшли таки з українського села, відривались від народньої мови, дивились на неї і на народню українську стихію згорда, народний обряд і культуру легковажили. По вказівкам згори, старались викорінювати все, що не підходило під московський взірець, а взамін народови нічого позитивного не давали, бо сліпо тримались росийської книжки й культури, настрашені урядовими нагін- ками і заборонами всякого «українського сепаратизму». Народня мова була вигнана з проповідниці, з школи; не тільки праця громадська, але навіть просте зближеннє до селян, братаннє з ними було для священника річею небезпечною супроти підозріливости адміністрації та поміщиків, на услугах котрим стояла вся низша росийська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, полі- ційними чинами, крамарями, для сільської ж громади у них

тільки домагання оплат, бажання як найбільше взяти з церкви й парафії, і сі бажання все зростають і стають утяжли- війші для селян в міру того, як збільшаються матеріяльні потреби сеї духовної верстви. І селянство все гострійше відчуває в сій верстві елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту, котра через те так міцно й тримається инших паразитських верств та йде на услуги їх і всього ворожого трудовому народови режімови, обороняючи його авторитетом церкви і віри.

154

На церковних верхах сей новий стан річей став добре помітним уже в другій половині XVIII в. і викликав критичні замітки Сковороди і Котляревського, потяг до масонства й инші подібні явища. На сільськім споді він почав давати себе відчувати на добре при кінці 1-ої половини XIX в., коли перевелись старі попи й инший клир, який ще тримавсь старих традицій, стали напливати вихованці нових шкіл, в тім і чужинці — Москалі (уряд умисно дбав про відмішу- ваннс до української духівницької верстви елементу московського: головно вони розсідалися по вищих духовних посадах, по богатших міських парафіях, але згодом стали займати й кращі сільські). Тож саме в тім часі, як в Галичині українська уніятська церква націоналізувалась і звязува- лась з народним життєм, з інтелігенцією і народними масами ріжнородними звязками: не тілько релігійними, але й національними, культурними, політичними,— завдяки тому, що духовенство під впливами ідей національного відродження потягло до народу, до активнійшої участи в його політичнім та національнім руху,— в Україні Східній як раз помічається сильний рух від офіціяльної православної церкви і шукання задоволення релігійного почуття поза церквою. Особливо в тих частях її, де пульс народнього життя бився живійше і людність була рухливійша й активнійша.

В сих шуканнях масам повинні були б прийти в поміч ті свобідні христіяне з інтелігенції, що ставили се своїм за- вданнєм в кирило-методіївських проектах, як то ми бачили. Але так не сталось. Царський уряд занадто підозріливо й уважно запобігав якій будь пропяКанді інтелігенції між народом й перетинав їй дороги. Мрії кирило-методіївців про культурну, чи освітню роботу між народом надовго зістались утопією. Коли загальні російські умови життя трохи й по- лекшали, з кінцем 1850-х рр., і старі кирило-методіївці вернулись до своїх плянів освітної роботи: видавання українських підручників (між ними і української Біблії), організації приватних шкіл і под., міністерство освіти з одного боку, «святійший синод» з своєї сторони, міністерство внут-

155

рішних справ з своїх мотивів потрапили так грунтовно загальмувати сю справу, що вона на ціле півстоліттє зіста- лась без усякого руху — в тім і справа видання української Біблії, що стала здійснятись аж після першої російської революції, 1905 р.

Але й се треба сказати, що серед української інтелігентської верстви не було й людей, які мали б охоту, настільки були б заінтересовані релігійною справою, аби за неї наражатись на адміністраційні переслідування, процеси, заслання і под., що по російським законам загрожували всякій пропаганді, зверненій против офіціяльної церкви. Не було людей такого бойового темпераменту між кирило-методіїв- цями, а серед пізнійших поколінь українського освіченого громадянства все менше ставало взагалі якого будь інтересу до релігійного життя народу, до релігійної чи церковної реформи, релігійного виховання і т. д. З мотивів доволі влучно і повно схарактеризованих Костомаровим (див. вище) вона облишала свої колишні релігійні інтереси взагалі, в переважній масі ставилась або байдужо, або неприхильно не тільки до офіціяльної церкви, але взагалі до яких будь релігійних інтересів, вважаючи за далеко важнійші, рішаючі инші сторони народнього життя і на них тому стараючись скупити всю увагу і енергію активних елементів громадянства.

Таким чином народні маси, в котрих реліґійні інтереси тим часом не пережились і домагались якогось позацерков- ного задоволення, зістались на сім полі в сам момент обгос- трення очивидного сеї потреби без якого будь проводу з боку української інтелігенції. Вони йшли за тими руками, які звідки небудь до них простягались — як серед української інтелігенції рук українських між ними майже не було. З невеликими виїмками інтерес до релігійного життя народу був такий малий, що навіть і скільки небудь повного перегляду сього народнього релігійного руху, (прецікавого навіть з чисто соціольогічного становища) досі не маємо. Тому й мій огляд неминучо мусить мати характер

156

доривочний — спинятись лише на явищах більш яскравих і видом их.

Отже невдоволеннє з оф і діяльної церкви було мабуть загальне. Але тимчасом як й в инших сторонах воно не виходило за чисто пасивні форми байдужности, занедбування і под., бували місцями й такі обставини, що давали змогу людности виявляти більш активно свої релігійні незадоволення й шукання. Такі обставини збігались особливо на території найновійшого українського заселення: на колишніх «вільностях війська Запорозького»

та кримських володіннях. Стараючись як хутчій заселити сі землі й иньші слабо залюднені краї, росийський уряд старався звабити сюди й ріжновірців, своїх і закордонних, як то часто бувало. Завдяки тому вже в середині XVIII в. на Катеринослав- щині знайшлось гніздо духоборів, раціоналістичної секти з сильною соціяльною закраскою: дуже критичними поглядами на владу й церковну єрархію; потім її переведено звідси до Таврії, на р. Молошну. На Катеринославщині ж зявляється й відгалуженнє сеї секти: «духовні христи- яне», або молокани, як їх прозвано,— теж виселені потім на р. Молошну. Хоча сі секти розвивались головно серед вели- коросийських пересельців, але захоплювали й українську людність, і се доволі характеристично — вони дуже з великим поважаннєм ставились до памяти й писань Сковороди.

Ще більше значіннє для пізнійшого релігійного руху у нас мало переселение великої маси Німців кольоністів з заходу. Виданий в сій справі царський маніфест 1763 р. давав західним кольоністам незвичайно великі пільги і мате- ріяльні вигоди, спеціяльно в релігійних справах далеко ідучу толеранцію, тож дійсно звабив до Росії і на Україну велику скількість членів ріжних конфесій і сект. Так в 1780 р. прийшло з Прусії 228 родин менонітів (перехрещен- ців) і оселилось на даних їм урядом найкращих землях забраних від Запорозької Січи (в тім числі одна з кольоній їх осілась на Хортиці — Шевченко в своїм посланії гірко пригадує се як то тепер «на Січи мудрий Німець картопель-

157

ку садить»). В 1790-х рр. прибуло їх ще 118 родин і вони утворили ще дві групи менонітських осель: на р. Молошній і в Маргупольськім пов. Катеринославської губ. Комуна гуттерів оселилась на Чернигівщині, а потім відси дала свої відсадки на Херсонщину. Великі маси Німців ріжних конфесій розселились на Херсонщині, Бесарабії й Таврії також і безпосередно при кінці XVIII і в початках XIX в.

Розуміється, Українці селяне, що селились в їх сусідстві, або бували в їх осадах в наймах чи на заробітках, богато бачили й чули в релігійних справах такого, що мусіло робити на них сильне вражіннє: і критичні замітки про православну церкву, і позитивні приклади, які здавались їм вартими переймання. Природно, що серед української людности по тих сторонах виявлялись не тільки прозеліти тих ріжних сект, але й ініціятори власних анальог'ічних релігійних доктрин. Так напр. в актах росийського міністерства внутріпг- них справ єсть «дЪло» 1847 р. про «государственного крестьянина» Павлоградського повіту (Катеринославської губ.) Цибу на імя, що він відправляє богослужения, читає на зібраннях жития святих, себе представляє божим післан- цем, показує у себе на тілі знак креста. Після довгої молитви він завмирав і в сім стані, мовив, бачив Бога, святих, ангелів, возносивсь на небо, боровся з нечистою силою: так поясняв свої напади, коли в такім непритомнім схоплювався з ліжка, кидавсь, бив кулаками, і т. ин. У нього були вже й ученики, незвичайно йому віддані. Він учив їх православного духовенства не признавати, нікого не кривдити, мяса не їсти, горілки й вина не пити, бороди не голити.

Але особливий вплив на україйську людність німецькі конфесії й секти стали виявляти з середини XIX в. Зложились на те ріжні спеціяльні обставини і української людности і тих німецьких кольоністів. З одної сторони: обросий- щеннє і бюрократизованнє кизшого духівництва офіціяльної церкви, або «царської віри»', як її називали люде, і соціяль- ний рух, що попередив визволеннє селян (напр. в Київщині в 1855 р. замітний рух серед селян, вони ждали, щоб їх

158

писано в козаки, аби звільнитись від паншини). З другого боку в німецьких кольоніях зазначився сильний релігійний рух, який виявляв себе між иньшим і в небувалім перед тим прозелітизмі: шуканню однодумців і прихильників для нових своїх релігійних переконань, і то не тільки серед своїх земляків, але й серед Українців.

Серед Німців-евангеликів сильно поширилися в тім часі т. зв. «штунди»: гуртки особливо побожних вірних, які не вдоволились звичайним богослужением, а збиралися ще в певних годинах (відти і назва штунди) для читання Святого Письма, співання псалмів і побожних пісень та розмов на релігійні теми. Час перенесення сеї практики до тутешних кольоній з Німеччини (де вона поширилася ще в XVIII в.) кладуть на друге десятиліттє XIX в.— прийшла вона сюди з Віртемберга, і в тім часі ще не мала в собі нічого опозіцій- ного против церковних лютеранських порядків. В середині ж століття почала протиставлятись лютеранському богослужению: найбільш горячі прихильники сих «штундів» стали собі легковажити богослужение як річ занадто формальну, мало спасенну, а більше значіннє надавали о'тсим свобідним зборам, не звязаним ніяким уставом, так що всі присутні стають їх активними учасниками а не пасивними слухачами пастора. Пастори почали виступати против такого перецінюваний «штундових» зборів, поборювали сей рух, але дарма: опозиція гострійшала й переходила в секту. «Штунди» доводили, що на своїх зборах вони просвітляються святим Духом, стають причастниками вищого посвящения, а учасники звичайних богослужень, хоч лютеранських, хоч инь- ших, сього посвящения не сподоблюються. Своїх одновірців вони без ріжниці називали братами і сестрами, до всякого офіціяльного учительства: пасторів, пресвітерів і под. ставились негативно. Від своїх «братів» вимагали, щоб вони не вживали хмельних напитків поза домом та видтерегались иньших непобожних річей. В 1860-х рр. сей рух змігся дуже значно, поширюючись не тільки між лютеранами, але й поміж католиками та сектантами.