З історії релігійної думки на Україні
Шрифт:
144
ности, варт з сього погляду пильного і глибокого студіювання !.
Се студіюваннє, я думаю, вияснить, що Шевченко не переставав бути в згоді з собою, як такий не церковний християнин, і тоді як він з гнівними докорами або глузуваннями звертавсь до церковного Бога, а заразом до свого приятеля на вість про понесену ним тяжку родинну утрату писав: «Вір глибоко, розумно!», та сердито насмівався з «паничів», які занадто легко, на його погляд росправлялися з релігійними фільософічними, історичними і національними питаннями («і ми не ми, і я не я»), і тоді як записував у свому щоденнику під днем Петра-Павла:
«Сьогодня святкуеться память двох найбільших вістни- ків любови і згоди. Великий празник в християнськім світі! А у нас
З иньших кирило-методіївців незвичайно інтересний для нашої теми твір дав Костомаров — провідник і авторитет Товариства в питаннях історичних, так як Шевченко на релігійнім підкладі розвивав головно мотиви соціяльного протесту. Костомаров зложив для товариства — для ширен- ня між інтелігенцією і народом, народню, чи національну біблію — «Книгу Битія Українського народу», що могла б, дій-
1 Досі найважнійше, що маємо до сеї справи, се студія Драгома- нова «Шевченко, українофіли і соціялізм», написана з такого власне досить упрощеного становища. Деякі влучні критичні замітки до неї подав А. Ніковський при київськім виданні 1914 р. (видавництва «Криниця»).
145
сно, здобути великий вплив на розвій і політичної і релігійної гадки,— тільки ж в стадії ще свого останнього редактування була захоплена урядом, так що ні одна копія її не пройшла здається між громадянство. Замовчано, забуто, і аж в пя- десятилітні роковини Шевченкової смерти, 1911 р., зявились перші докладнійші відомости про сей твір. їх зараз же цензура сконфісковала, і тільки 1918 р. опублікований він був в цілости й став загальним добром вже не знарядом агітації, чи релігійного або національного виховання, яким мав бути по замислу кирило-методіївців, а тільки історичним документом незвичайно цікавим для історії української релігійної думки. Але досі він з сього боку зовсім не розяс- нений, як і загалом мало простудіований, через тяжкі обставини українського наукового життя останних літ.
Не вияснено добре й обсяг власної праці Костомарова над сим твором, що носить його ім’я в останній редакції, і без сумніву богато прийняв в себе його поглядів, хоч нераз мабуть переходив і через кирило-митодіївське товариство при своїм формуванню (недавно висловлена була гадка, що весь революційний зміст сього твору походив від Шевченка). В паперах захоплених урядом знайшлися й власноручні начерки його зроблені Костомаровим, але досі не прочитані в цілости (письмо Костомарова дуже не читке). Через се не вияснене й инь- ше інтересне питаннє: що війшло до сього твору з польських джерел. В «Книзі Битія» є богато подібного з анальог'ічним твором Міцкевіча: «Книгами народу Польського і паломництва польського», написаними 1833 р. і тоді ж опублікованими. Костомаров на допитах оповідав, що йому колись на Волини попав до рук дуже подібний український твір під заг. «Подні- стрянка», і він старавсь дійти, чи був се взірець Міцкевічового твору, чи навпаки — перерібка з нього. Сі пояснення він кілька разів давав і міняв на допитах — можливо, що старавсь тим зменьшити свою участь в укладанню захопленої у нього «Книги Битія», і досі се питаннє лишається не проясненим.
В кождім разі маємо редакцію сього твору, яку кирило- методіївське товариство прийняло за свою сповідь віри
146
і готовило її до розповсюдження, коли уряд її захопив. З сього погляду вона має величезний інтерес, можемо з неї довідатись, що ті найбільші люде України хотіли дати своїй суспільности і народови.
«Книга» починається начерком біблійної історії: «Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив
З дальшого наведу отсей образ викривлення християнства:
«Христос-Царь свою кров пролив за свободу рода чоловічого і оставив на віки кров свою для питанія вірним... Ученики його, бідні рибалки, розійшлись по світу і проповідували істинну і свободу. І ті що приймали слово їх, стали братами між собою — чи були преж того панами або невільниками, філософами або невченими — усі стали свобідними кровію Христовою, котру зарівно приймали, і просвіщенними світом правди... Тоді імператори з панами змовились і сказали поміж собою: «Уже нам не викоренити християнства; піднімемось на хитрощі, приймемо її самі, перевернемо ученіє Христово так, щоб нам добре було, тай обідрімо народ». І почали царі приймати християнство і кажуть: «От, бачите, можна бути і християнином і царем вкупі». І пани приймали християнство і казали: «От, бачите,, можна бути і християнином і паном вкупі». А того не уважали, що мало сього, щоб тільки назвать ся: бо сказано: «Не всяк глаголяй ми: Господи, Господи! внидеть в царство небесное, но творяй волю отца моего». І піддурили архиєреїв і попів і філозофів, а ті і кажуть: Істинно так воно єсть, ажеж і Христос сказав: «Воздадите кесарево кесареви, а божие Бо- гови», і апостол говорить: «всяка власть од Бога». Так уже Господь установив, щоб одні були панами і багатими, а другі були нищими і невольниками». А казали вони неправду»...
147
Далі вияснюється вибрана роля Словян між народами світу, а України серед Словянства: «Племено славянське ще до принятія віри не йміло ані царів ані панів, і всі були рівні, і небуло у них идолів, і кланялись Славяне одному Богу вседержителю, ще його й не знаючи». Як уже просвітились старіші брати: «Греки, Романці, Німці, тоді Господь і до меньших братів Славян послав двох братів Константина і Мефодія і духом святим покрив їх Господь, і переложили вони на славянську мову Святеє Письмо і одправувати службу божую постановили на тій же мові, якою всі говорили посполу, а сього не було ні у Романців, ні у Німців... І скоро Славяне приймували віру Христову так, як ні один народ не приймував...
«Не любила Україна ні царя ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других — чи він був преж того паном, чи невольником,— аби християнин. І були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками. І постановили вони чистоту християнську держати. Тим старий літописець говорить об козаках: «Татьби же і блуд ніже іменуються у них». І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі... Бо не хотіла Україна іти у слід язиков, а держалась закону божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своєї жони, а діти своїх родителей»...
Що до самого Костомарова годиться завважити, що свобідним християнином зіставсь ВІН ПІЗНІЙШЄ; до кінця днів своїх. В часі найбільшої своєї популярности, як професор петербурського університету, в 1861 р. попав він в прикрий конфлікт з студенством, тоді дуже радикально і против- реліґійно настроєним в більшости. Споминаючи сей гіркий і незаслужений ним епізод в своїй автобіографії, котру диктував в 1875 р. підчас сильного фізичного і морального
148
упадка, коли йому було заборонено всяку тяжшу працю, він з сього приводу продиктував цілу сповідь віри, дуже характеристичну для його світогляду в останнім періоді життя і творчости (в той час він мав 58 літ, і за десять літ пізнійше вмер). Я наведу в перекладі виривки з неї, з недавно опублікованого повного тексту сеї автобіографії, як цікавий документ: