Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
– Це ж Горопець! Це Горопець!
Я стояла на дверях у весільній короткій сукні і дуже гордилась тим, що Горопець належить мені. Його треба оберігати, вирішила я, щоб хтось не поцупив діаманти.
– Якщо Горопець належить тобі, - сказала одна прочанка, - то тільки тобі одній він вкаже, куди не треба йти.
– Як це? В мене сьогодні весілля.
– Тим більше. Подивись в той бік, куди дивиться ікона. Туди, куди вона дивиться, тобі не треба йти.
Я подивились в той бік, куди звернута Горопець - кудись позад себе, але нічого
– Іване, що там?
– спитала я.
– Що в тому боці, куди дивиться Горопець?
Я думаю, чи я змогла би тепер знову бути сама серед гір. Якби він зібрав свої речі і поїхав. Або залишив свої речі всі як є і поїхав. Чи я пустила би його. Що би він мені сказав. Що я би сказала. Чи плакала. Чи бігла би за ним, тримала би його за сорочку. Як би я далі жила і чи жила. Його рюкзак лежить за дверима в кухні. Ще досі повністю не розкладений, ніби завжди напоготові. Я ненавиджу цей рюкзак так, як ніколи і ніщо не ненавиділа.
Коли я приїхала сюди, то вже була змирилася з собою. Заспокоїлася. Зжилася з тим, що буду сама аж до кінця або до того моменту, поки не вирішу протилежне. Найголовніше, що мені було легко вирішувати. Я переходила з часу в час без особливих зусиль, не переживала, що буде завтра, бо навіть найгірше, що могло статися, мене не лякало. Я відчула, що все минає, а якщо не минає, то швидко мине, і мине гарно. Було приємно спостерігати за проминанням. А тепер я не хочу змін, боюся їх, і події самі повстають проти мене. Те, чого я боюся, рано чи пізно трапиться.
Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну.
Раніше, дуже давно, ще в попередньому житті, навколо мене було багато людей, так що неозброєним оком важко було роздивитись самотність. Я залишила попереднє життя, бо мене дратує видимість.
Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.
Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його.
Я би хотіла не змигнути оком, коли це станеться. Навіть не помітити його відсутності. Так само радіти новому дню, як дню вчорашньому. Не брехати собі, але і не мучитись від правди.
Я би хотіла перестати хотіти.
Коли він піде, я би хотіла продовжувати бачити світ, з якого він щойно вийшов. Здається, я розумію, чого Варка осліпла. Світ за очі.
– Коли ти вийдеш, я побіжу за тобою, буду плакати, просити, благати, кричати,
Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.
– Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.
– А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою!
– аж тоді я заплакала.
– Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.
– Мені не було смішно, бо я вам повірила!
– Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!
– Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.
– Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.
– Нащо? Нащо ви завжди брешете?
– Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.
– Бачите, я не сміюсь!
– Ну то, напевно, ти не дитина.
Франьо витер мені очі і дав склянку води.
– Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?
– Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.
– Вони більше не прилетять до вас на ясен?
– Не прилетять. На мене чекає велика біда.
– Чого?
– Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.
– Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.
– Гніздо на моєму подвір'ї.
– Ви знову брешете.
– Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.
Тоді я чогось розсміялась.
Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.
Він ще надто молодий, щоб тут жити.
– Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.
– Не знаю.
– Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.
– Ти хочеш інакше мислити?
– Хочу мати телятко або овечок.
– Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.
– Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.
– Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.
– А чого ти хочеш?
Він мовчав.
І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.