Згори вниз. Книга страхів

Малярчук Таня

– Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?

– А нащо ти мене знайшов?

– Бо не міг без тебе.

– Наша дитина вмерла.

– Була би інша.

– Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.

– Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.

– Ви кудись їдете?
– дивувалась я.

– Їду на заробітки в Грецію.

– Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?

– Мало. Треба більше.

–

Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.

– А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.

– Що ви будете в Греції робити?

– Буду на полонинах пасти вівці.

– Я хочу з вами, Франьо.

– Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.

– Хіба у овець є копита?

– Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.

Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.

– Бабко, - кричала я, - ти не хочеш проїхатись на кареті?

– Та чого ж не хочу, хочу.

– Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?

– Мені сильно тяжко, - кволим голосом відповідав Франьо, - хіба ти злізь, а баба сяде.

З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.

– Франьо їде в Грецію на заробітки, - сказала я бабі, коли Франьо пішов.
– Я би так само хотіла.

– Доньцю, нікуди він не їде, - відповіла баба.
– Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.

Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.

– Поїхав?

– Куди?
– здивувалась баба.

– Ну, в Грецію.

– Доньцю, що ти так всьому віриш?

Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.

– Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.

– Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.

– А ви їдете на кораблі?

– Аякже. Тільки на кораблі.

– Напевно, дорого квиток коштував.

– Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?

– Поможу, але ви кажіть, що складати.

– Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.

Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались

у дірках під підлогою.

Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.

– Першим ділом баян. Баян - основне. Буду вівцям в Греції на баяні грати, а вони мені за то по сто літрів молока на день дадуть. Будуть мене слухати і уважати.

– Тепер фотоапарат, - продовжував командувати Франьо, - обов'язково фотоапарат. Я буду там робити знимки і потім, як повернуся, тобі покажу.

– Ви фотографуєте?

– Аякже. І всьо мені запакуй з фотоапаратом. Там є спеціальний ліхтарик, що дає фіолетове світло. І скляночки з реактивами. І фотозбільшувач. Ну, всьо, що там є. І інструкцію не забудь поставити, бо я вже старий, дещо можу не пам'ятати.

Я все робила, як казав Франьо.

– І годинник треба поставити. Він старенький, потертий, але ходить добре. Механічний. Щоб я знав на полонині, скільки ще треба чекати до обіду.

– І кептар постав, бо там може бути холодно. В горах головне не змерзнути, а решта мине само собою.

– І керзаки. Як буде болото, аби не втопився.

– Постав ще кілька горняток, каструлю, риночку алюмінієву, мило. Зубну щітку можеш лишити, мої зуби вже давно миші розікрали.

– Ще книжки нехай будуть. Коли буде дуже нудно, книжки знадобляться. Вибери, які хочеш з полиці.

– Франьо, я не вмію читати. Ви кажіть, які брати.

– Ну візьми ту фіолетову, і синю, і дві чорні.

Я склала чемодани, закрила їх і витягла на подвір'я.

– А тепер бери тачки і вези мої чемодани на вокзал. Чекай мене там, а я зараз швидко одягнуся і прийду за тобою.

– А де буде корабель?

– Ну та треба доїхати до моря на поїзді, а там, на морі - мій корабель. Гай-гай, вези чемодани на вокзал, а я зараз за тобою.

Я поскладала чемодани на тачки і потягла їх селом до вокзалу. Франьо провів мене до дороги.

– Як часом поїзд приїде швидше, ніж я, то кажи машиністу, щоб зачекав пару мінут.

– Добре. Але ви не баріться.

– Та я вже. Тільки помиюся, побриюся, вберу вихідний костюм з лямпасами, капелюх, палицю, позамикаю хати - і до тебе. Якби ти мені не допомогла, то не знати, як би вийшло. Певно, нікуди би не поїхав.

Я привезла чемодани на вокзал і стала чекати Франя.

Приїхав поїзд, а його все не було.

Я підійшла до машиніста.

– Дядьку, почекайте, будь ласка, пару мінут, бо один чоловік спізнюється. Як не сяде у ваш поїзд, то корабель на Грецію попливе без нього.

– Який такий чоловік?

– Франьо.

Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.

– Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.