Звірослов

Малярчук Таня

На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу впізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» - не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.

«Панфілов пагіб», - проноситься в голові Григорівни цитата з фільму.
–

«Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна далжна бить взята!»

Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.

Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.

Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Зараз вони пристрелять мене.

З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом, як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.

«Рак-к-ка-с-совскій!
– чомусь хоче щосили загорланити Григорівна, - Рак-к-ка-с-совскій!»

Танки оточують Григорівну і глушать мотори. Навкруги знову стає тихо.

Григорівна підводить голову. Гігантські дула, ніби хоботи слонів, звернуті просто на неї.

– Слухайте, - каже танкам Григорівна, - у мене є тисяча гривень. Хочете?

Танки хитають хоботами на знак незгоди.

– А чого ви хочете? Що вам від мене треба? Я звичайна лікарка з малою зарплатою. У мене нічого нема, навіть сім’ї. Я нікому не зробила нічого поганого.

– Нікому, кажеш???!!!

Верхній люк найближчого танка відчиняється, і звідти висувається маленька фарбована голівка Аліни.

– Я тебе зразу поняла!
– кричить Аліна.
– Ти бігаєш за Артьомом Миколайовичом! Я тебе зразу поняла! Розлучниця!

Григорівна стає на ноги, обтрушується. Довго дивиться на дружину хірурга Аліну Сергіївну, а потім спокійно каже:

– Пішла на х…й.

І, високо піднявши голову, залишає поле бою.

3

«Що я за людина?» - думає Белла.

Заходить у воду.

Сьогодні вода темна, аж чорна.

«Що я тут роблю? Що від нього хочу? Мушу дати йому спокій. Йому і собі».

– Сьогодні вода якась чорна, - каже Белла.

– Вам треба навчитися плавати в будь-якій воді.

Його голос здається Беллі байдужим і далеким, немов протилежний берег.

– Навіщо?

– Не зрозумів?

– Навіщо мені взагалі вчитися плавати?

– Вас ніхто не примушував. Ви самі захотіли.

– Я не хотіла.

Белла розвертається до нього

лицем. Він ніяковіє.

– Я думав, ви хотіли…

У нього чорні очі, помічає Белла. Ймовірно, вони заразили своєю чорнотою воду.

Белла робить над собою зусилля і всміхається.

– Я жартую, - каже вона, - звичайно, хотіла. Це я так жартую. Ви не ображайтеся.

– Почнемо, - видно, що він не зрозумів жарту.
– Тримайте спину рівно. І розслабтеся. Вода вас не з’їсть.

– Але у воді може бути щось таке, що з’їдає…

– Помовчіть. Ви забагато говорите. Не говоріть і не думайте. Тільки пливіть.

– Я не можу не думати. Я думаю безперервно…

– Тихо!

Він бере Беллу за руки і тягне на себе. Белла втрачає рівновагу.

– Відштовхніться від дна і працюйте ногами. Я вас тримаю. Не бійтеся. Працюйте ногами, як ластами.

– Що таке ласти?

– Робіть, як я кажу!

Белла повисає на його руках.

– Ну чому ви зовсім не рухаєтесь, Белла?! Вода вас триматиме, тільки трохи їй допоможіть! Ви йдете на дно, як дерев’яна колода.

Він уперше назвав мене на ім’я, думає Белла.

– Я ніколи не навчуся. Залиште мене.

– Я вас не залишу.

– Справді?

Він раптом зупиняється і, дивлячись чорними очима в чорну воду, каже:

– Що ви від мене хочете, Белла?

Медсестра Аллочка вихром уривається до кабінету і сідає навпроти Григорівни.

– Ви чули?
– таємничо починає вона.

– Що?
– Григорівна почуває себе немічною і навіть трохи хворою. Григорівну дратує Аллочка і оцей її невідомо звідки почерпнутий запал.

– Пам’ятаєте ту сумашедшу кошатницю, що до нас приходила? Ви ще казали, що вона ваша сусідка. Якесь таке странне ім’я - французьке чи італьянське…

– Угорське.

– Ну да, угорське.

– І що? Кажи, не інтригуй.

Аллочка вичікує паузу.

– Зробити вам чай, Григоровна?
– каже.

– Алла! Що там случілось?! Що ти знаєш?

– Сьогодні вранці її забрали.

– Хто забрав? Куди?

– Ну, в психушку. Мені водітєль «швидкої» розказав, а я зразу поняла, що це вона.

Григорівна підводиться і нервово ходить навколо Аллочки.

– Навряд чи це вона. Чого б її мали забирати?

– Григоровна, тут сомнєній бути не може. Сто процентів наша кошатниця. Всьо, як ви казали: перший поверх, шоста палата!

Аллочка дістає з сумки два пряники, один їсть сама, інший дає Григорівні.

– Візьміть, скушайте, підкріпіться. Небось ще нічого не їли, правда?

– Алла, розкажи все, що ти знаєш.

– А що тут розказувать. Розгулювала по вулиці в чому мать родила!