Звірослов
Шрифт:
– Що конкретно ви хочете знати?
– белькочеш.
– Що я зробив де? Ви про ліфт?
Ельвіра Володимирівна мовчить.
– Але я не повинен був ремонтувати ліфт… Це не в моїй компетенції… Це не мій обов’язок…
Мовчанка.
– Чи ви про роботу? Мою власну роботу? Чи про мій дім, так? Що я зробив вдома? Поясніть, про що ви, бо я нічого не розумію!
Ти бачиш, як на суворому сухому лиці Ельвіри Володимирівни з’являється гігантська сльоза. Сльоза тече по запалій щоці, згідно із законами земного тяжіння, вбирає шматочки жеківської пилюки, чорної туші і дешевого тонального крему,
– Усі чоловіки - собаки, - каже Ельвіра Володимирівна і повертається за свій стіл.
– Пішов геть звідси!
І ти йдеш геть, ледь стримуючись, щоб не заскавуліти.
Мучишся. Кілька днів після того не можеш знайти собі місця. Не спиш уночі. Нервуєш.
Що вона, ця всрана бюрократка хотіла сказати? Що вона собі дозволяє? Ліфт не ремонтований уже три місяці. 162 сходинки зранку і ввечері. Вниз - вгору, вниз - вгору. А ти, хоч і не їздиш ліфтом, платиш за ліфт податок. Так-так. Щомісяця по гривні з копійками. І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.
Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.
Ти кілька днів не виходиш з дому. Обдумуєш плани помсти і по черзі їх відхиляєш. Я її наб’ю, думаєш ти. Фарбована шавка. Прийду і відразу без розмов заціджу їй в її нахабну розмальовану морду.
Ти перекладаєш у шафі светри і сорочки. Сортуєш шкарпетки. Чистиш туфлі. Розглядаєш себе у дзеркалі і здаєшся собі мудрим і статечним. Ти людина, чиїй думці можна довіряти. Яку поважають.
Що ти зробив? Багато чого, відповідаєш сам собі. Усього і не перелічити. Але справа не в цьому. Яке вона мала право питати тебе про таке?! Яке її діло?! Справність ліфта і твоє особисте життя - речі непорівнювані. Ти її не питав, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА? Ти спитав тільки, що вона зробила за останні три місяці, що не мала часу дати розпорядження відремонтувати ліфт. Ось і все.
Ти телефонуєш до своїх друзів. Пропонуєш піти випити по кварті розливного пива і подивитися футбол, однак усі друзі зайняті цими днями. Може, наступного тижня?
Допізна крутиш телевізор, а потім засинаєш під нього десь біля п’ятої ранку, коли на вулиці Фрунзе з’являються перші автобуси.
Як таке могло зі мною статися, думаєш ти. Як я до такого допустився. Може, це депресія? Може, так і приходить депресія?
Наступного понеділка ти йдеш у ЖЕК. Старенька прибиральниця на вході впізнає тебе, кидає швабру і тікає в невідомому напрямку. Напевно, збирати підмогу. До Ельвіри Володимирівни вдруге не приходять. Значить, бути біді.
Ти піднімаєшся дерев’яними східцями на другий поверх. Довгий темний коридор, на стінах стенди, які не мають строку
АЛКОГОЛЬ - СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, СЕНС + ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІГ.
Кабінет № 17.
Ти прикладаєш вухо до дверей, щоб дізнатися, чи є хтось усередині. По той бік тиша. По той бік Ельвіра Володимирівна. Ти стискаєш долоні в кулаки і відчиняєш двері.
– Мені почекати в коридорі?
– обережно запитуєш.
– Ні-ні, заходь, я не зайнята.
Ельвіра Володимирівна виглядає точнісінько так само, як тиждень тому. Сувора і немилосердна. Губки похоронним бантиком. Нігті кольору артеріальної крові. Підводиться зі стільця, готова прийняти бій.
Ти стовбичиш у дверях, не маючи, що сказати. За тиждень ти змінився. Осунувся. Схуд. Зблід. Почорнів. Одягнений недбало. Брови нервово посіпуються.
– Знаєте… я… мені…
– Тобі не потрібен ліфт, - замість тебе доказує Ельвіра Володимирівна.
– Правильно. Так. Я саме тому і прийшов. Щоб сказати, що мені насправді ліфт не потрібен. Знаєте, ходити по сходах - добра спортивна зарядка. За останні три місяці я став себе краще почувати. Ніби помолодшав. Прийшов вам подякувати.
– Нема за що. Присядь. Посидь.
Ти знеможено падаєш на стілець для відвідувачів і тяжко дихаєш. На чолі проступає гарячий липкий піт. Відчуваєш, що от-от зірвешся.
– Ельвіро Володимирівно, я… я… Я НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ! НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ!
– Ну, заспокойся, - Ельвіра Володимирівна гладить тебе по волоссю своєю крихітною восковою долонькою, а ти ридаєш у її елегантно смугастий піджак.
– Не переймайся так сильно. Усе буде добре. Ти голодний? На, підкріпись.
Незрозуміло звідки, можливо, з кишені піджака, Ельвіра Володимирівна виймає згорток і простягає тобі його вміст.
Шматок смаженого м’яса. Соковитого, ще теплого, пахучого.
Ти ковтаєш його цілим зараз. Облизуєшся.
І дозволяєш почухати себе за вухом.
Aurelia aurita (медуза)
Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.
Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла - на стільці поруч.
– Добрий день, - каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.
Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.
Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.