Звірослов
Шрифт:
Навколо, усюди по широчезній хрещатицькій дорозі лежать мертві закривавлені тіла. Григорівна акуратно їх переступає. Не звертає на них ніякої уваги.
Не добігли, думає, не встигли.
Ще трохи, і я буду щаслива, думає Григорівна, коли війна завершується, хтось - та й зостається. І тоді цей хтось стає істинно щасливим. Так, по війні приходить щастя.
На розі Хрещатика і Прорізної Григорівна зупиняється. Шеренга військових з автоматами перекриває їй дорогу. Військові в шоломах. Григорівна не
– Гей, ви!
– кричить їм Григорівна.
– Ану вступіться! У мене немає на вас часу. Я мушу пройти далі. Там чекають на мене.
– Ніхто тебе там не чекає, - відповідають військові.
– Ви брешете. Врешті, ви нічого не знаєте. Ви тупі як деревина.
Військові шепочуться поміж собою. Григорівна нервує.
– Вступіться, - повторює вона.
– Мені треба пройти далі.
– А чому ти така впевнена, що треба?
Які невиховані, думає Григорівна, тикають мені, ніби я з ними свині пасла.
– Треба, я впевнена, що треба.
Військові розступаються, і звідти, з натовпу, виходить Артьом Миколайович. Він одягнений в офіцерський мундир. Мундир страшенно йому личить.
– Гарний мундир, - каже Григорівна.
– Григоровна, що ви тут робите?
– Я? Прогулююсь собі.
– Бреше, - кажуть військові.
– Ну добре, - Григорівна червоніє.
– Я йшла до вас, Артьом Миколайович. Адже ви чекали на мене, правда?
Артьом Миколайович ховає руки в кишені.
– Чекав, але не так, щоб сильно, - тихо відповідає він.
– Ну, головне, що чекали. Тепер усе буде по-інакшому.
Військові штуркають Артьома Миколайовича в спину, мовляв, скажи їй, не тягни.
– Григоровна, - починає Артьом Миколайович, - це все, знаєте, було несерйозно.
– Несерйозно? Не бачу в тому нічого страшного. Я люблю жарти і люблю, коли жартують. Я взагалі думаю, що людям треба більше сміятися.
Артьом Миколайович мовчить.
– Я, Артьом Миколайович, знаєте, як думаю? Думаю, що між людьми головне - взаємний інтерес. Щоб люди цікавилися іншими людьми. От візьмімо нас із вами. Ви цікаві мені. Мене інтересує, що ви за людина. Як і про що ви думаєте. Як ведете себе в різних ситуаціях. Я ще зовсім вас не знаю, але при цьому дуже радію. Бо я у передчутті пізнання, розумієте мене?
– Я не зовсім вас розумію, Григоровна.
– Усе дуже просто, Артьом Миколайович! От я вам цікава? Скажіть. Вам цікаво, що я за одна?
– Я ніби знаю.
– Нічого ви не знаєте!
– Григорівна відчуває, як гаряча крапелька поту стікає чолом.
– Артьом Миколайович, скажіть, що ви хотіли від мене, коли так часто запрошували до себе в кабінет, коли торкались до мене, цілували мені вухо і шию? Скажіть, що ви хотіли від мене?
– Нічого, - відповідає Артьом Миколайович.
Він жестом дає своєму війську
Артьом Миколайович зникає за шеренгою солдат. Ті прицілюються і всі одночасно, залпом, стріляють Григорівні в груди. У саме серце.
«Панфілов пагіб!»
Григорівна падає на коліна і краєм ока помічає велику багряну пляму на своїй улюбленій салатовій сукенці. Пляма чимраз більшає.
– Моє серце, - шепоче Григорівна, - воно так болить. Так болить.
Сонце затягується чорним туманом.
Кому ж я тоді цікава?
– думає Григорівна.
«Хто буде мене любити?»
Прислухається до свого серця.
«Ще мить, і я вмру».
Але серце, прострелене, калатає все одно.
– Григорівна, куди ми прийшли?
Белла несміливо заходить усередину невідомої їй будівлі. Григорівна радісно плескає в долоні.
– Як куди, Белла? Ми прийшли плавати!
– Плавати?
Григорівна впевнено веде Беллу за собою. Вони минають хол, минають темні коридори і роздягалки і опиняються перед гігантським басейном з голубою-голубою водою. Басейн розділений чотирма смугами. Теплий хлорований пар лоскоче Беллі ніздрі.
– Але, Григорівна, я… в мене… в мене немає купальника.
– Я про все потурбувалася! На!
– Григорівна виймає з сумки куплений для Белли купальник.
– Він не ахті, але на перші рази вистачить. Ми будемо тут плавати кожної суботи. Ходімо перевдягатися.
Белла розгублено стовбичить на місці.
– Але я не можу. Я не вмію плавати.
– Не вмієш? Белла, ми з тобою знаємо, що це неправда. І зараз ми покажемо, на що ми здатні!
– Я ніколи не питала у вас, що це за море, в якому ми зараз є?
– Море? Ви думаєте, це море?
– Ну так. Я не бачу протилежного берега.
– А зараз?
– він робить один крок у бік Белли.
– Не бачу.
– А зараз?
– він уже на відстані простягнутої руки.
– Щось ледь помітне видніється над лінією горизонту. Але я не знаю, чи то земля. Можливо, то тінь моря.
– А зараз?
– він стає зовсім упритул до Белли. Його губи торкаються Беллиного чола.
– Навіщо ви мене мучите?
– шепоче Белла.
– Бо ви досі не навчились плавати.
– Я вже навчилась. Я вже вмію плавати.
Белла лягає спиною на воду, відштовхується, і так, на спині, пливе в глиб моря. Бачить крізь здійняті бризки його - здивованого і спантеличеного. Пливе все швидше, аж поки його фігура не зникає в сьомих хвилях. Вода стає холодною і тяжкою.