Звірослов
Шрифт:
– Яка спека!
– каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте.
– Хочу на море.
Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.
– Рік народження, - каже.
Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.
– Ваш рік народження!
Белла радісно сплескує в долоні.
– А! От що! Сімдесят восьмий.
– Повний, будь ласка!
–
Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.
Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.
Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.
Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:
– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.
– Ох!
– театрально стогне лікарка.
– 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!
– То поїдьте, - несміливо вклинюється Белла.
– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!
– А у вас немає відпустки?
Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!
– Так, - лікарка діловито береться за роботу, - як звати?
– Белла.
– Белла? Ви угорка?
– Ні-ні, - Белла ніяковіє.
– Але я два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз - психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
– І як там, в Угорщині?
– приязно щебече медсестра.
– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.
Белла замріяно зітхає.
– Ту куртку, - продовжує вона, - зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.
Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.
– Можна?
– питає голова.
– Нє, ну які люди пішли!
– зривається лікарка.
– Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!
Двері поспіхом зачиняються.
Лікарка рішуче береться за Беллу.
– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?
Белла мовчить. Вагається.
– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…
– Женщіна! Або
– Так-так, я вже кажу.
– Ну?
– Мені сниться мужчина.
– Ваш?
– Ні.
– Знайомий.
– Ні.
– Як часто сниться?
– Кожної ночі.
– Як довго?
– Не знаю. Рік. Два.
– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.
– Може, і не треба було так… - бубонить собі під ніс.
– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди!
– Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися.
– І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…
– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…
– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?
Григорівна - мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.
– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, - запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.
– Чого це добре?
– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім - сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.
– Ну, Алла, ти же медсестра…
– Ну і що, що медсестра?
– обурюється Аллочка.
– Сарана не нападає на людей. А медузи - та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.
– Григоровна, - Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, - я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.
– Я згадала її!
– вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.
Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:
– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.
– І хто вона?
– без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.
– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.
– Сусідка ваша, виходить.
– Я поставила правильний діагноз, - Григорівна полегшено зітхає, - вона дійсно божевільна.
– Як її божевілля проявляється?
– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.