Звірослов
Шрифт:
– Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.
Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.
– Куди ви?
– Я вже поплавала.
– Боягузка.
– Що ви сказали?
Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.
– Собачкою тяжко, - каже вона.
– Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.
– Я не вмію.
Він зітхає. Я вже обридла йому, думає
– Я вам співчуваю, - каже Белла.
– Чому?
– Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.
– Хто вам сказав?
– Я бачу.
– Це моя робота. Вона мені подобається.
Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».
– Ви дуже гарний, - раптом каже Белла.
– Дякую.
– Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.
– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.
– Я не боюся води.
– А чого ви боїтеся?
«Вас».
Григорівна не знаходить собі місця.
– Сьогодні так багато людей, - каже вона до Аллочки.
– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.
– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.
Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.
«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».
Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».
– Можна?
– Григорівна? Можна, звичайно!
Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.
– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.
Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває - холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.
– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.
– Я по ділу, - бурмоче Григорівна.
– Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.
– Цукерку?
– Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».
– У вас завжди найлуччі, - каже Григорівна.
– Для вас - всьо найлучче!
– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?
– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, - Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку.
– Григорівна, я весь вніманіє.
Григорівна відкашлюється.
– Така справа, - каже вона.
– Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.
Артьом
– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, - голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, - я вам давно казав: вам треба мужчину.
– Ви мене не поняли, - скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, - я не про себе говорю!
– Не встидайтеся мене, я ваш друг, - каже Артьом Миколайович.
– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.
– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.
– Беллі не харашо.
– Кому?
– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.
– Странне ім’я. Вона угорка?
– Ні, але два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.
Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.
– Григорівна, - нарешті озивається Артьом Миколайович, - все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.
– Шизофренія?
– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.
– Як це?
– Вона почне бачити його наживо - от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.
– Ні-ні, - заперечує Григорівна, - Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…
– Що «але»?
– Але вона хоче більшого.
Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.
– Я от думаю, - шепоче вона, - може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.
– Григорівна, - так само шепоче Артьом Миколайович, - ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.
– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…
Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.