Звірослов
Шрифт:
– Коли?
Жінки заскочені питанням зненацька.
– Десять років тому, ще за Брєжнєва, - упевнено каже одна.
– Вєрка, що ти мелеш?
– заперечує друга.
– За царя руского!
– Ну, це ти в нас по історії береш. Ідьом.
Усі троє рушають у бік церкви. Церква величезна, біла, із зеленими куполами.
– Порядна церква, - каже Вєрка до Белли.
– Зараз побачиш. Даже другий поверх має. Я, правда, на другому поверсі ще не була - не встигаю добігти…
– А священик
– Який священик?! Церква недєйствінна. Там тільки музейні работнікі, падли, жити нам не дають. Ганяють туди-сюди, ніби ми свині, а не люди. Не мають права! Як будуть щось тобі казати - посилай куда подалі. Не мають права. Це всьо наше було!!!
Белла дрижить, чи то від страху, чи то від нервового збудження. Жінки проворно відчиняють перед нею масивні дерев’яні двері з кованими кільцями замість ручок.
– Ну, вперед, - кажуть.
– Не бійся. Заходи як каралєва!
У церкві напівморок. Біля олтаря горять свічки. Белла ступає всередину.
– Вхід дві гривні, - чує справа від себе.
Касирка музею «Кирилівська церква» запитально дивиться на Беллу.
– Вхід у музей дві гривні.
Белла ігнорує касирку і проходить далі вглиб. Навколишні стіни розписані стертими часом фресками. Тіла, ноги, голови, німби.
– Женщіна, ви що, не чуєте мене?
– Я не повинна платити, - каже Белла, - це все колись було моє.
– Напасть, а не психи, - незадоволено бурчить собі під ніс касирка і відступає.
Белла бродить поміж стінами. На одній фігура ангела в голубому плащі із напівскрученим сувоєм у руках. Під ним напис: «Ангел, що звиває небо».
Белла притуляється до ангела, і їй здається, що вона зараз вросте в стіну, стане її частиною, однією з фресок. Ангел пильно слідкує за Беллою.
– Я так згрішила, - шепоче Белла і цілує йому ноги.
Касирка музею, вона ж, очевидно, і охорона, кидається до Белли з криком.
– Ну я ж спеціально для вас написала чорним по білому! Ну ви хоть читати-то вмієте?! Ну як мені з вами боротися?! Сидіть собі у своїх палатах - чого ви сюди ходите? Ненормальні!
Касирка тягне Беллу до виходу. Тикає пальцем в невеличке оголошення на дверях:
«Шановні парафіяни, відвідувачі музею та пацієнти психіатричної лікарні! Просимо вас не цілувати стіни церкви. Дякуємо за розуміння. Адміністрація музею»
Поруч ще одне оголошення:
«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».
– Григоровна, ви курите?!
Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз
– А що?
Григорівна намагається не дивитися на нього.
– Негарно лікарям курити.
– Терапевтам можна.
Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.
– Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.
– Дякую, - Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.
Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.
– Як у вас діла? Не заходите до мене…
– Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.
– Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.
І як мені це витримати?
– думає Григорівна.
– Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.
– Не знаю… Напевно, не зможу…
Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.
– Ви якось схудли чи мені здається?
– Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.
– Якщо і саранча, то дуже гарненька.
Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.
– Як ваша знакома… Белла?
– загадково питає Артьом Миколайович.
– Добре.
– Їй більше ніхто не сниться?
– Ви знаєте, більше не сниться.
– Як жаль, - Артьом Миколайович розчарований.
– А знаєте що, Артьом Миколайович, - Григорівна впритул підступає до нього, - а знаєте що? Поцілуйте мене просто зараз. Тут і зараз. Поцілуйте мене.
Артьом Миколайович злякано витріщається на Григорівну.
– Навіщо тут, - бурмоче, - приходіть до мене в кабінет… У кінці зміни… Там спокійно, без свідків…
– Тут і зараз, Артьом Миколайович, - Григорівна заплющує очі і вип’ячує назустріч йому губи.
«Все або нічого».
– Григоровна, що ви робите? На нас люди дивляться.
– Нехай дивляться.
– Так не можна. Треба знати прілічія.
Григорівна відходить вбік і припалює одинадцяту за сьогодні сигарету.
– Як Аліна?
– спокійно питає.
– Передавайте їй привіт.
– Обов’язково передам, - каже Артьом Миколайович і, ошелешений, заходить у приміщення поліклініки.
– До свіданія.
Треба хоч раз у житті змогти від чогось відмовитися, думає Григорівна, запускаючи в легені хмарку диму.
«Так-так. Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими».
Григорівна швидко крокує Хрещатиком. Сонце сліпить їй очі. Григорівна мружиться і нічого крім сонця не бачить. Щось тягне її. Щось усередині неї шепоче, що треба поспішати, що в кінці шляху її, Григорівну, чекають. І вона майже біжить.