Звірослов

Малярчук Таня

– Тш… - Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.

– А мені сниться війна, - ні з того ні з сього каже Григорівна.
– Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.

Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.

– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, - каже Григорівна.
– І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні.

За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.

Григорівна безпомічно схлипує.

– Може, вам треба просто відпочити, - видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.

– Я вже боюся лягати спати… А ви?

– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.

Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.

Фу, думає Григорівна.

– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?

– Він мене вчить плавати.

– Що?

– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.

– Ви не вмієте плавати?

– Не вмію.

– Уві сні не вмієте?

– Взагалі не вмію.

Вона таки божевільна, думає Григорівна.

– Він торкається до вас?
– чомусь запитує.

– Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.

– Дивно.

– Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.

Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.

– Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.

– Зміниться?

– Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?

Белла густо шаріється.

– Він гарний, - каже вона.
– Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.

– І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?

– Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.

– Дивно.

Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.

– Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.

– Чого це мій мозок не зміг би?…

Белла стискає долоні в кулак.

Ого, думає Григорівна.

Вони деякий час сидять мовчки.

– А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ,

БЕЛЛА?

Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.

– Чесно кажучи, - продовжує Григорівна, - можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи - я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?

Белла мало не плаче.

Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?

– Я хочу більшого, - говорить Белла.

– Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!

– Чого це несправжній?!
– Белла тре почервонілі очі.
– Він просто соромиться. Він нерішучий.

– Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він - це ви.

– Не може такого бути, - і Белла починає тихенько схлипувати, - він зовсім інший.

Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.

– Ви готові?
– раптом чує його голос десь позаду.

– Так, - відповідає.

– Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?

– Якщо можна - собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.

Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.

Знову я сказала дурницю, думає Белла.

– Йдемо на глибшу воду, - каже він.

– Я боюся.

– Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.

Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок - по шию.

– Я боюся. Я не піду далі.

– Ви не втопитеся. Я поруч.

– Я не боюся втопитися.

– А чого ви боїтеся?

Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.

– Ну ж бо!

Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.

– Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, - у паніці шепоче Белла.

– Що?

– Нічого.

– Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.

– Я топлюся, - Белла набирає повне горло води.

– Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.

Беллу обпікають його долоні на талії.

– Залиште! Не торкайтеся до мене!
– кричить Белла.

– Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.