Звірослов

Малярчук Таня

– Що?

– Да-да. Гола, зовсім гола ходила по вашій Петропавловській в сопроваждєнії двох десятків бездомних псів і котів. Зрєліще ще то! Двох санітарів пси покусали, так свою хазяйку защіщали. Такий був шум страшний, що даже сигналізація на машинах спрацьовувала.

– Цього не може бути, Алла…

– Ну да, не може… Я вам казала: баба без сексу дуріє.

Григорівна безсило опускається на крісло і закриває лице руками.

– Григоровна, з вами все в порядку? Я хочу сьогодні

відпроситися пораньше. В мене в тьоті день рождєніє.

– Так, звичайно.

Григорівна хапає ротом затхле медикаментозне повітря.

– Слухай, Алла, я тебе щось попрошу взамін. Стрельни для мене в когось сигарету.

– Ви ж два года держались, Григоровна…

– І питається, нащо?

У білій лляній сорочці, з розтріпаним волоссям, широко розкритими від здивування і страху очима Белла виглядає навіть привабливою.

Якби я була чоловіком, думає Григорівна, то могла б влюбитися в неї.

Белла навпочіпки сидить на лікарняному ліжку. У палаті ще шість ліжок, але пацієнти на них не ворушаться і не дихають. Просто дивляться в стелю.

– Белла! Що сталося?!
– Григорівна присідає на краєчок Беллиного ліжка.
– Як це сталося?!

– Я не знаю, - відповідає Белла.

Два кремезні мужики в зелених халатах никають коридором, час до часу зазираючи в палату. Ось різниця між нами і ними, думає Григорівна, ми в білих халатах ходимо, а вони у зелених.

– Тут не можна робити різкі рухи, - каже Белла.
– Не можна бігати, стрибати, кричати, пчихати, співати.

– Ну… - Григорівна мнеться, - без цього всього можна обійтися.

– Я й не скаржусь. Ні-ні. Мені тут непогано.

Григорівна мовчить.

З вікна палати видно церкву.

– У тебе гарний вид з вікна, - каже за мить.

– Ми можемо ходити в церкву молитися.

– Відпускають?

– В огорожі є дірка. Хворі лазять у церкву через дірку.

– Ніхто не тікає?

– Ніхто. Усі повертаються назад.

Григорівна підсідає до Белли ближче.

– Белла, що сталося? Ти ж вроді би була нормальна.

– Нормальна?

Напевно, не можна так зразу, думає Григорівна. Не можна на неї тиснути. Сама розкаже.

– Мені так неприємно… так неприємно через усе це, - глухо бурмоче Белла.
– Я поводжуся як справжня ідіотка. Добре, що я сюди попала.

– Ну, не наговорюй на себе. Ніяка ти не ідіотка.

– Але я божеволію від цієї тиші.

Григорівна не має що відповісти.

– Тиша і довкола, і всередині, - продовжує Белла.
– А я хочу закричати, заверещати на весь голос. Щоб люди не знали, куди мене подіти і як закрити мені рот.

– Заспокойся, Белла.

– Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.

Тільки тепер Григорівна помічає,

що Беллине обличчя набуло якогось хворобливого синюшного відтінку.

– Ти себе недооцінюєш, - каже Григорівна.

– А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.

– Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?

– Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, - Белла запинається, - що всього. Що хочу від нього всього.

– Ох, Белла, нащо ти це зробила?!

– Бо я більше так не могла - бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.

– Тобі треба його забути, - категорично заявляє Григорівна.
– Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!

Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:

– Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!

Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.

– Брешеш ти всьо, - долинає з сусіднього ліжка.

Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.

Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:

– Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?

Та не відповідає.

– Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.

– Виявилося, що в мене немає купальника, - спокійно говорить Белла і заплющує очі.

Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.

– Не бійся, - кажуть вони, - ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.

Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.

– Я не знаю, чи хочу виходити, - каже Белла.

– Як це не хочеш?!
– майже кричать жінки.
– Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.

– Нашою?

Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.

– Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.

Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.

– А коли тут був монастир?
– Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.