Звірослов
Шрифт:
– Що?
– Да-да. Гола, зовсім гола ходила по вашій Петропавловській в сопроваждєнії двох десятків бездомних псів і котів. Зрєліще ще то! Двох санітарів пси покусали, так свою хазяйку защіщали. Такий був шум страшний, що даже сигналізація на машинах спрацьовувала.
– Цього не може бути, Алла…
– Ну да, не може… Я вам казала: баба без сексу дуріє.
Григорівна безсило опускається на крісло і закриває лице руками.
– Григоровна, з вами все в порядку? Я хочу сьогодні
– Так, звичайно.
Григорівна хапає ротом затхле медикаментозне повітря.
– Слухай, Алла, я тебе щось попрошу взамін. Стрельни для мене в когось сигарету.
– Ви ж два года держались, Григоровна…
– І питається, нащо?
У білій лляній сорочці, з розтріпаним волоссям, широко розкритими від здивування і страху очима Белла виглядає навіть привабливою.
Якби я була чоловіком, думає Григорівна, то могла б влюбитися в неї.
Белла навпочіпки сидить на лікарняному ліжку. У палаті ще шість ліжок, але пацієнти на них не ворушаться і не дихають. Просто дивляться в стелю.
– Белла! Що сталося?!
– Григорівна присідає на краєчок Беллиного ліжка.
– Як це сталося?!
– Я не знаю, - відповідає Белла.
Два кремезні мужики в зелених халатах никають коридором, час до часу зазираючи в палату. Ось різниця між нами і ними, думає Григорівна, ми в білих халатах ходимо, а вони у зелених.
– Тут не можна робити різкі рухи, - каже Белла.
– Не можна бігати, стрибати, кричати, пчихати, співати.
– Ну… - Григорівна мнеться, - без цього всього можна обійтися.
– Я й не скаржусь. Ні-ні. Мені тут непогано.
Григорівна мовчить.
З вікна палати видно церкву.
– У тебе гарний вид з вікна, - каже за мить.
– Ми можемо ходити в церкву молитися.
– Відпускають?
– В огорожі є дірка. Хворі лазять у церкву через дірку.
– Ніхто не тікає?
– Ніхто. Усі повертаються назад.
Григорівна підсідає до Белли ближче.
– Белла, що сталося? Ти ж вроді би була нормальна.
– Нормальна?
Напевно, не можна так зразу, думає Григорівна. Не можна на неї тиснути. Сама розкаже.
– Мені так неприємно… так неприємно через усе це, - глухо бурмоче Белла.
– Я поводжуся як справжня ідіотка. Добре, що я сюди попала.
– Ну, не наговорюй на себе. Ніяка ти не ідіотка.
– Але я божеволію від цієї тиші.
Григорівна не має що відповісти.
– Тиша і довкола, і всередині, - продовжує Белла.
– А я хочу закричати, заверещати на весь голос. Щоб люди не знали, куди мене подіти і як закрити мені рот.
– Заспокойся, Белла.
– Ненавиджу спокій. Ненавиджу все, що перебуває в спокої. Ненавиджу себе.
Тільки тепер Григорівна помічає,
– Ти себе недооцінюєш, - каже Григорівна.
– А нема що оцінювати. Мене, як подумати, і не існує по-справжньому. Такий собі згусток драглистої речовини, без кольору, запаху і смаку.
– Розкажи мені, що сталося, Белла. Це якось пов’язано з мужчиною, який тобі сниться?
– Напевно, я дивилась на нього не так, як треба. Його це розізлило. І справді, чому він має мене терпіти? Він запитав, що я від нього хочу. І я сказала, - Белла запинається, - що всього. Що хочу від нього всього.
– Ох, Белла, нащо ти це зробила?!
– Бо я більше так не могла - бути з ним і без нього. Я сказала, що хочу все, а він лишень криво всміхнувся, не дивлячись на мене, і пішов геть. Нічого не відповів. Навіть не подивився на мене на прощання.
– Тобі треба його забути, - категорично заявляє Григорівна.
– Забудь про нього, Белла! Господи, та що він за чоловік?! Справжні чоловіки так з жінками не поводяться!
Тіло на сусідньому ліжку заворушилося, і Григорівна сходить на шепіт:
– Май гордість, Белла, забудь про нього. Знаєш, скільки в тебе ще їх попереду?! Го-го, скільки!
Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.
– Брешеш ти всьо, - долинає з сусіднього ліжка.
Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.
Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:
– Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?
Та не відповідає.
– Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.
– Виявилося, що в мене немає купальника, - спокійно говорить Белла і заплющує очі.
Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.
– Не бійся, - кажуть вони, - ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.
Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.
– Я не знаю, чи хочу виходити, - каже Белла.
– Як це не хочеш?!
– майже кричать жінки.
– Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.
– Нашою?
Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.
– Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.
Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.
– А коли тут був монастир?
– Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.