Звірослов
Шрифт:
Омелян наминає картоплю, а Алевтина задоволено за цим спостерігає.
– Їж, мій коханий, їж, - каже вона, - тільки пережовуй, не ковтай усе зараз, добре пережовуй.
Омелян пережовує. Він не ковтає все зараз.
Як гарно, думає він, як іноді раптово все може змінитися на краще. Ще сьогодні вранці Омелян був переконаний, що його життя скінчено, а тепер він знову щасливий. Алевтина любить його, він любить її і поїсти. І ось є і те, й інше. І любов, і їжа. І не треба бути обережним. Війна завершилась. Вони разом зістаріються і вмруть
Зненацька виделка випадає в Омеляна з рук.
– Алевтино, - кричить він, - мене заболів живіт!
– Коханий, це тимчасово. Зараз мине. Може, ти занадто смачно поїв. Так буває.
– Живіт! Мій живіт! Він дуже болить!
– Біднесенький!
Омелян корчиться на ліжку. Кричить. Алевтина незворушно стоїть поруч, ніби солдат, що хоче бачити, як його бомба знищує велике місто.
– Я викличу «швидку», - каже Алевтина.
– Потерпи. Лікарі тобі допоможуть.
І всміхається.
– Алевтино!
– обличчя Омеляна прозріває від жахливого здогаду.
– Ти отруїла мене! Ти отруїла мене!
– Отруїла, коханий, - муркоче Алевтина, - потерпи. Зараз усе мине.
Бабця Алевтина сидить на лавці біля під’їзду. Вечоріє. Уперше за два довгі зимові місяці із заходу подув свіжий весняний вітер. Бабця Алевтина вдихає його запах на повні груди.
Тамара Павлівна купила бабці Алевтині цукру.
– Дякую, Тамарочко Павлівно, - каже бабця Алевтина, - якби не ви, то пила б я несолодкий чай ще довго.
– Ну, що ви, дорогенька! Навіщо тоді сусіди. Мені зовсім не тяжко купувати вам цукор.
Тамара Павлівна підсідає на лавку до бабці Алевтини. Тамара Павлівна світиться щастям - бабця Алевтина відразу фіксує суттєву зміну в її поведінці.
– Тамарочко Павлівно, і як у вас справи?
– Добре, дякую!
– Як ваш… е-е… гість?
– Я зробила так, як ви сказали. Його більше нема.
– От і чудово!
– бабця Алевтина переможно потирає руки.
Як добре, думає вона, що жінки вміють бути солідарними. Жінки ніколи не залишать одна одну в біді.
Тамара Павлівна заходить до своєї квартири. Відразу йде на кухню, щоб приготувати собі чаю.
– Сьогодні на роботі таке смішне сталося, - уголос каже Тамара Павлівна, - Олена Прокопів зламала руку… - сьорбає чай, він гарячий.
– У магазинах знову все подорожчало. Десяток яєць уже вісім гривень!
Тамара Павлівна зітхає. Дивиться кудись у глиб своєї кухні.
– Я така самотня, - врешті каже Тамара Павлівна, - дуже самотня. Але тепер мені легше. У мене є ти.
Corvus corax (ворон)
Осінь -
Антоніна Василівна розклала два товсті альбоми з фотографіями в себе на колінах, а самі коліна вкрила пледом.
Жучка - задрипана і паршива собачка Антоніни Василівни - скавулить під дверима. Жучка хоче надвір, у туалет, але Антоніна Василівна в печалі.
– Жучка, - каже Антоніна Василівна, - потерпи хоч раз у житті. Я дивлюся фотографії. Я хочу поплакати!
Жучка продовжує скавуліти.
Врешті, думає Антоніна Василівна, я не пам’ятаю, коли останній раз виходила з нею надвір. Клята стареча пам’ять. Це було вчора? Чи позавчора? Учора мене болів поперек - навряд чи я в такому стані виходила надвір.
– Добре, - каже Антоніна Василівна Жучці.
– Йдемо. Твоя взяла.
Антоніна Василівна підводиться з крісла, а Жучка радісно вимахує однією третьою свого надірваного ліфтовими дверима хвоста.
– От сволочі!
– вигукує Антоніна Василівна, торкнувшись до батареї у вітальні.
– Уже листопад, а опалення і не думають включати!
Одягає своє пошарпане, але колись страшенно модне бордове демісезонне пальто «джерсі». Гладить комірець зі стриженого песця. Взуває чорні чоботи, і на правому, як завжди, розходиться замок.
Треба купити собі нові чоботи, думає Антоніна Василівна, бо скоро не буде в чому вигулювати Жучку. Поруч з метро «Мінська» нещодавно відкрився магазин «Взуття по 50 гривень». Антоніна Василівна бачила на вітрині магазину напис, обвішаний різнокольоровими кульками: «Ми вже відкрились». Треба буде туди зайти. Раз уже відкрились, то треба зайти.
У коридорі Антоніна Василівна завмирає і прислухається.
Ну не може цього бути! Невже знову?! Скільки можна?! Люди остаточно втратили совість!
– Я їм зараз покажу!
– викрикує Антоніна Василівна.
– Жучка! За мною!
Вона виходить з квартири і спускається на ліфті з другого поверху на перший. Жучка збігає сходами.
Тут, на першому поверсі, музику чути сильніше. Антоніна Василівна йде на звук.
Може, я і присліпувата стала, але зі слухом у мене поки що все гаразд, думає вона. Ні встиду, ні совісті.
У шостій квартирі двері прочинені. Антоніна Василівна сміливо заходить усередину. Жучка дріботить услід за нею.
Зараз я їм влаштую дискотеку, думає Антоніна Василівна. Зараз вони в мене поспівають.
Квартира виявилась нежилою. Ніяких меблів, ніяких побутових речей. Коридорчик і одна кімната з дзеркальними стінами. Антоніна Василівна спершу навіть розгубилася. Власне відображення в дзеркалах їй не подобається.
Яка я стала стара і згорблена, думає.
На підвіконнику масивний магнітофон, увімкнений на повну потужність. Антоніна Василівна корчить незадоволену кислу гримасу, а Жучка береться підспівувати на свій дзявкотливий собачий манер.