Звірослов
Шрифт:
– Як не помниш?! Мусиш! Він бігав за тобою не один год.
– Ніхто за мною не бігав.
– Ще й як бігав. Вся школа про вас сплєтнічала. Ну признайся, Антоніна, в тебе щось з ним було?
– Я не знаю, про кого ти говориш, Надєжда.
– Ну такий невисокий, трохи неопрятний. Географію преподавав. Губатий такий.
– Пий чай, Надєжда.
– Нехай охолоне.
Надя пильно спостерігає за Антоніною Василівною. В Антоніни Василівни ледь помітно тремтять
– Странна смерть, - обережно продовжує Надя.
– Жонатий не був. Поганих звичок не мав. Просто помер.
– Таке теж деколи стається.
Надя підводиться з крісла. По-войовничому розправляє плечі.
– От нащо ти так ведеш себе, Антоніна?!
– Як?
– Ти прекрасно помниш географіка, тільки вдаєш, що не помниш!
– Навіщо мені таке робити?
– От і я думаю, навіщо?! Корчиш із себе принцесу! Всю жизнь корчиш із себе принцесу.
– Надєжда, це неправда.
– Правда! Пам’ятати якогось Борю-географіка надто унізітєльно для тебе, да?
– Що ти мелеш, Надєжда?!
Антоніна Василівна теж підводиться.
Так стоять одна навпроти одної: секретар Бога на землі і злісний неплатник Божих податків.
– Так завжди було, - цідить Надя крізь вставні зуби, - ти принцеса-літераторша, гордячка, а я всього лиш масовік-затєйнік. Але тепер ситуація змінилась, Антоніна. Час нас зрівняв. Тепер ми рівні, Антоніна! Тепер ми знаєш хто? Я тобі скажу. Пенсіонерші.
На блідому обличчі Антоніни Василівни не сіпається жодний нерв.
– Ти права, Надєжда, - нарешті каже вона, - я пам’ятаю Борю. Я збрехала, що не пам’ятаю. Мені було стидно.
Надя сплескує в долоні:
– Чого стидно?! Луччій подрузі зізнатися стидно???
– Багато років минуло.
– Признавайся, - солодко торохкоче Надя, - що у вас було?
– Роман був.
– О!!! Та ми всі здогадувалися. Але ти так надмєнно себе з ним на людях вела, що ми не були увєрєні на сто процентів. І як довго?
– Не знаю. Рік. Може, більше.
– О!!! І чого ви не поженились, Антоніна?
Антоніна Василівна відвертається до вікна.
– Він не захотів, - каже.
– Не може такого бути! Боря був влюбльонний в тебе по вуха.
– Любов минає.
Надя гарячково зіставляє в умі плітки і факти і врешті співчутливо зітхає.
– Бідна. Чого ж ти все тримала в собі? Не поділилася зі мною своїм горем…
Антоніна Василівна відчиняє вікно і розкришує вівсяне печиво на підвіконні.
Дві ворони миттєво підлітають і підбирають крихти дзьобом.
– Антоніна! Ти годуєш ворон?!
– А що тут такого?
– Перший раз таке бачу.
– Ці ворони ручні. Вони мої друзя, - Антоніна
– І взагалі, я не знаю, чи це ворони, чи галки, чи граки, чи круки.
– Ти будь з воронами осторожна, Антоніна, - Надя одягає пальто. Її місія на сьогодні скінчилась.
– Недавно по телевізору передавали, що ворони в містах які-то агресивні стали. Цілими бандами нападають на голубів і даже на бездомних псів. Гляди - скоро до людей доберуться. Вони мені ніколи не нравились.
Це смішно, думає Антоніна Василівна, це так смішно, що аж боляче.
Але все ж.
Вона заходить у взуттєвий магазин «Все по 50 гривень». Магазин переповнений. Антоніна Василівна повільно оглядає полички з жіночими чоботами. Усі вони майже нічим не відрізняються між собою. Усі чорного кольору.
Цей магазин треба було б назвати «Все по-чорному», думає Антоніна Василівна. Бере один чобіт у руки, і їй здається, що чобіт паперовий - такий легкий.
Миловидна чорнява дівчина підходить до Антоніни Василівни з професійною усмішкою на лиці.
– Хочете приміряти?
– питає.
– Не знаю напевно, але скажіть, - Антоніна Василівна мнеться, - скажіть, ці чоботи не паперові?
– Звичайно, не паперові! Звідки ви таке взяли? Деякі навіть шкіряні!
– Я подумала, може, це взуття для… покійників.
Професійна усмішка застигає на лиці дівчини.
– О, не треба мене жаліти!
– схоплюється Антоніна Василівна.
– Я не маю нічого проти взуття для покійників. Просто деяке з них дуже поганої якості і розлізається від першої сльоти.
Антоніна Василівна міряє одну пару, потім другу, потім третю.
– Ці затісні, - каже вона дівчині-консультанту.
– А в цих дуже гострий ніс. Боюся, що когось ними заколю. А ці, треті, вони просто жахливі. Мені потрібні такі, які б мали м’яку підошву.
– А, я розумію, - вигукує дівчина, - щоб мозолі не натирали?
– Щоб було зручно танцювати.
Смішно, аж боляче, думає Антоніна Василівна.
Він танцює - Антоніна Василівна сидить на табуретці в кутку і спостерігає.
Потім раптом встає і каже:
– Я купила собі нові чоботи. У п’ятницю знову йду на дискотеку.
– Жоден чоловік тепер не встоїть проти ваших чар, - весело відповідає Віктор.
– Жоден. Я буду танцювати.
– Ви ж не вмієте.
– Ви мене навчите.
– Боюся, до п’ятниці ми навряд чи встигнемо.
– Я швидко вчуся.
– Чому ви танцюєте самі, Вікторе? Я завжди думала, що для танцю потрібні двоє.
– У мене була партнерка. Її звали Ліля. Минулого місяця ми розійшлися.