Звірослов
Шрифт:
Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.
– Як у вас справи, Антоніно Василівно?
– весело каже Боря.
– Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?
– На яке з трьох запитань мені відповідати?
Антоніна Василівна ліниво всміхається
– Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!
Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.
Боря сяє.
Антоніна Василівна ліниво усміхається.
Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.
– Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?
– Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…
Другий поверх.
– Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря.
– Я подумав, може, я проведу вас додому?
– Навіщо?
– Поговоримо по дорозі.
– Про що?
– Придумаємо.
Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.
Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.
Але якщо все-таки Боря?
Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.
Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.
– Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.
Перший поверх.
– Я, знаєте, вчитель географії.
– Знаю.
– Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?
Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.
І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.
Антоніна Василівна завмирає.
Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.
Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.
– Антоніна Василівна!
–
– Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!
Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.
– Не чіпайте мене!
– щосили кричить Антоніна Василівна.
– Не чіпайте мене!!!
Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.
– Антоніна Василівна, - Боря ніжно бере її за руку, - що вас болить, скажіть мені? Де болить?
В Антоніни Василівни здувається на шиї жилка від гніву і ненависті.
– У неї больовий шок, - каже Боря.
– Розступіться. Викличте «швидку». Антоніна Василівна, - звертається вже до неї, - зараз приїде «швидка». Не рухайтеся.
Антоніна Василівна вириває в Борі свою руку. Розкриває рота і горланить так, як ніколи до і після у своєму житті:
– Йдіть до ср-р-раки! Згиньте! Забирайтеся в Буенос-Айрес!
Надя з’являється за графіком. Цього разу вона веде себе стримано, даючи зрозуміти, що ще досі ображена і чекає на заслужені вибачення.
– Ти, Надєжда, вибач мені, - каже Антоніна Василівна, - я повелася негарно. Не треба було йти на дискотеку в старих чоботах.
– Ну да, негарно ти повелася, - Надя зазирає в холодильник і сміттєвий кошик.
– Але ізвінєнія принімаються. На то і є подругі, щоб все вибачати.
– Як Костянтин Костянтинович?
– Харашо. Заніматєльний мужчина. Веселий.
Антоніна Василівна тихенько наспівує: «Надєжда - мой компас зємной».
– Антоніна, ти як-то устало виглядаєш, - каже Надя.
– Погано сплю останнім часом. Зі мною так завжди на початку зими.
– Не розумію, як безсонниця пов’язана із зимою. Прінімай таблетки. Я вже п’ять років їх прінімаю. Сплю, як харьок.
– Боюся. Мені здається, що від таблеток сон нездоровий.
– Нормальний сон! Що ти таке говориш?!
Надя нарешті всідається в крісло біля вікна.
– А в тебе отоплєніє досі не включили?!
– Не включили.
– Безобразіє! Антоніна, жалуватись треба!
– Не хочу псувати собі нерви.
– Так і запалення льогкіх льогко получити!
– Будеш чай пити, Надєжда?
– З цукром.
Антоніна Василівна робить чай, а Надя докладає останні новини з життя смертних.
– Знаєш, хто помер? Боря-географік.
Антоніна Василівна мовчить.
– Помниш його?
– Ні.