Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюж­ком, як у міських квартирах. У щілину я бачив блі­ду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

— А, синок учительки,— пролунав жіночий го­лос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її

постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

— Це я,— відповіла посміхнувшись.

— Ви?!

— А чого ви дивуєтесь?— здивувалась уже вона.

— Я думав... Я до вас, Соломіє Остапівно.

— Заходь,— повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під

пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із ши­рокими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска тро­хи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж на­сувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому ха­латі могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіос­керка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, вели- ' чаво пливучи попереду.

— Коли сонце, я заслоняю вікна,—говорила, роз­совуючи штори, — щоб не вигорали килим, ска­терки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадь­ки зачудовано роззирався. Вражали різьблена ша­фа з павичами на дверцях, химерно засклений бу­фет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стоя­ли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед ла­таття і лілей. На скатертині по синьому полю біг­ли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ром­биками та довгастими бурульками. Прикраси па­лахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в ін­ший світ, вичитаний із книжок.

Граційно-поважно Мошняк опустилась на тахту, живе доповнення до меблів. Мені ввижалося, що за дверима, де, мабуть, спальня, стояло розкішне, під балдахіном ліжко на лев'ячих лапах. Я обе­режно сів на стілець.

— То чого прислала тебе мати?—запитала то­ном, ніби в хлоп'яка: мовляв, якої тобі — чистої газованої чи з сиропом?

— Я сам прийшов,— і поклав перед нею на стіл образок.— Вам знайома ця річ?

Мошняк простягла руку, та, розгледівши, нараз відсмикнула, вражено втупилась в образок, і її без того довгообразе обличчя витяглося ще дужче.

— А... а де ти його взяв? — перевела на мене зляканий погляд.

— Я працюю в міліції,— відповів не без втіхи.

— Коли ж ти... ви встигли?— розгублено диви­лась на мене.

— Встиг, Соломіє Остапівно,— посміхнувся.— Ви ні в кого його не бачили?

— Н-ні!..— вона боязко поглядала на образок, мов на щось лихе і підступне.— Я ще тоді казала.

Вона зіщулилась і змарніла, втративши свою пишноту, ніби облетіла з неї позолота. Притулила до

очей широкий рукав.

— Боже, скільки минуло років... А Спиридон був тихий, мухи не зобидив,— витирала сльози, і на пальці ряхтів зелений камінець, вправлений у зо­лотий перстень.

— Він ні від кого не отримував листів?

— Ми самотні. В громадянську всі родичі заги­нули.

Я пошкодував, що прийшов до неї. Звісно, Мош­няк нічого нового не додала до колишніх своїх свідчень. Кортіло запитати її: звідкіля взялись у них музейні меблі — свідки дивного смаку Мошняка з огляду на його пролетарське походження. Невже з роками так змінилися наймит і його дру­жина з бідних селян?

Мошняк провела мене до дверей, по-старечому човгаючи пантофлями. В коридорі пахло нафталі­ном. Поки дійшов до мотоцикла, її вікна вже були запнуті шторами. Яку Копійочка читала книжку? Я ні разу не бачив у кіоску коло неї книжки. І того персня на пальці.

Я мав час поїхати в Березівку до тітки Ніни, але спершу вирішив заскочити додому, показатися матері, щоб не хвилювалась.

...Вона й досі варила варення, а Василь за сто­лом готував жерсть па покриття.

— Дядька Гаврила нема?

— Прийде пізніше,— мати занепокоєно глянула на мою ногу.

Я взяв мисочку з пінкою, пухиристою і духмя­ною, лизнув її. Василь посміхався здалеку.

— Ти ще кудись поїдеш?— запитала мати, щоб переконатись у своєму здогаді, бо я не завів мото­цикла до хліва.

— Ненадовго, в Березівку.

— Поменше б ти з'являвся там,— застерегла.— Люди ж тебе знають. Може дехто і згадати.

Мати боялася, що комусь спливе в пам'яті сорок четвертий рік і розповзуться чутки по селу, доко­тяться й до міста.

— Уже б згадали, коли б що.

— І знову негаразд виходить: вони працювати­муть, а тебе нема, ніби тобі байдуже,— зауважила.

— Але ж ти залишаєшся.

Що я? Я не мужчина,— мовила з докором.— Почекав би з тиждень, Арсене, перекриють—тоді вирушай, слова тобі не скажу,— зітхнула, прими­рившись із неминучими моїми поїздками.

Чекати... Як же чекати, коли нагромаджувались факти?! Щоб мати все знала, не говорила б тако­го. Вона вважала, що справа не зрушила з місця. А в мене вже була провідна нитка — гроші, які віз батько і Карпань, припущення, що Замрика привласнив коштовності. Та ще—Карпань сходив на полустанку. Може, розповісти їй? Я нишком глянув на матір, що саме витягала копистку з та­зика і зосереджено накапувала з неї варення в ложку для проби. Подмухала остуджуючи. Поку­штувала на смак... Навіщо порушувати її спокій?

— Зараз чекати ніяк. Хай вибачає дядько Гав­рило.

— Горак вибачить, а от Оля...— зауважила.

Безперечно, Горак бачив, що я кудись зникав,

і Василь, щось, напевне, доповідав Олі. Мене зага­лом турбувала Оля. її натяки на відвідини Дубо­венко та Ніни, хай і жартома, виказували прихо­ване невдоволення, недовір'я. Але іншого виходу, як мовчати, я не мав.

Розділ двадцятий

Трохи хвилювався, поспішаючи на зустріч з тіт­кою Ніною. Аби вона признала образок. З її слів, схожість разюча і випадковий збіг виключається. Одначе в моїй роботі кожен факт повинен незапе­речно стверджуватись, лише тоді він ставав пря­мим доказом.