Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Зі мною не було Костика, добровільного провід­ника, як уперше. Але, в'їхавши в село, я відразу зорієнтувався і безпомилково потрапив на потріб­ну вулицю, перед тим греблею поминув ставок,

і діти знову бігли за мотоциклом у хмарці ку­ряви.

Обійстя тітки Ніни запримітив по крислатій спа­сівці. Зупинився в ровистій вулиці і положистим з'їздом підійшов до перелазу. Під грушею, прив'я­зана до стовбура, паслася коза Майка. Вона вгле­діла мене і деренчливо мекнула, немов привітала з прибуттям. Тітки ніде не видно, хоч двері до ха­ти відчинено.

—

А, це ви,— долинув її голос, і я роззирнувся навколо.— Я тут.

Тітка Ніна сиділа в затіненому ванькирчику. Пе­ред нею жовтіли половинки гарбузів. Вона виби­рала з них слизьке насіння у склянку. На мене пахнуло злежалим луговим сіном із м'ятою і зма­щеною глеєм долівкою.

— Чую, мацаклет їхав-їхав І став. Невже, ду­маю, хтось до мене,— поглядала запитливо.

— До вас,— сперся я на одвірок.

— Захотілося мені каші гарбузової. Ви їли ка­шу гарбузову?

— Ів, ще й з галушками.

— Еге, з галушками вона смаковита,— погоди­лась.— Мо', з якоюсь звісткою до мене?

— Є.

— Господи, про Петра?!— благально заломила руки.

Я мовчки подав їй образок. ТІтка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

— Боже, його!.. Петра!..— припала ізшерхлими губами до дощечки.— Кровинко моя... Таки прис­лав звістку. Прислав... Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітка затужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в обра­зі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона ста­ла часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

— Ви не пішли?—зболено запитала, накриваю­чи долонею іконку. ,

— Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

— На мого Петра?— і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі.— Він був веселий і не­посидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

— А на роботі?

— Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, — заздрісно зазна­чила.

— А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

— Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, слі­ду не зосталося,— тітка прийняла долоню з образ- ка й подивилась на нього.— Хто ж його досі три­мав у себе? Ким Петро його передав?

— Ніким..

— Ніким?— наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила.— Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

— Ще нічого не встановлено,— я обходився за­гальними фразами.— Прийде час—розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу роз­мову.

Я взяв у неї іконку.

— Забираєте?— запитала упалим голосом.

— Треба. Колись поверну.

—

Хочете, візьміть ось навзамін, — витягла сво­го на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

— Ні, нам цей необхідний.

— А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлу­бав очі... А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко — таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигар­ки і розмовляли. До мене хтось із них махнув ру­кою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

— Сьогодні ви без провідника,— зауважив.

— Уже сам втраплю.

— А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.

— І як?

— Гарно: зерна по тридцять центнерів з гекта­ра. Трохи кукурудза підводить. Не родить вона у нас, а звідтіля,— кивнув на небо,—вимагають.

— Від кого Замрика отримував листи?

— Ні від кого. Коли відступали, Україну оку­пували, а визволили нашу область — йому надали відпустку,— повідомив Горжій.— Сектанти потайні люди. Від них нічого не доб'єтесь. Дезертирував, гад, із торбою і десь живе, як у бога за пазухою. Вони свого не викажуть, аби добре бив поклони.

Горжій не помилявся: сектанти вміли тримати язик за зубами і ховати таємниці своєї братії. Якусь адресу Замрика міг пам'ятати і скористати­ся з неї.

— Ви не чули, в Карпаня не було недругів?

— Ні. От у його батька... Дем'ян розкуркулював глитаїв,— охоче відповідав комбайнер.— Але з них на селі ні роду, ні племені не зосталось. Ви потрусіть старого Савродима. Під його хатою не підвал, а ще одна хата в землі. Там до сьомого пришестя можна сидіти.

А мені не спало те на думку. Чому б і справді Замриці не сховатись у батька? Вже траплялись подібні випадки. А я шукав, ламав голову, а він тут. Але для дозволу на обшук потрібні вагомі до­кази, хоч би побічні. А їх нема.

— Еге, і звідкілясь у них сестра об'явилась,— багатозначно додав Горжій, напевне, помітивши моє збентеження.— Неспроста.

— Давно?

— Років п'ятнадцять тому,— очікувально прис­калив на мене каре око.— Ровесниця Северина.

— Чого ж ви, Денисе Юхимовичу, раніше не сказали?

— А біс його знає,— здвигнув плечима.— Не звернув уваги. А це якось лежав пообіді в лісос­музі і вигулькнуло в голові. Після того дві ночі чатував у городі, думав, що вилізе Северин хап­нути свіжого повітря, але...— він розчаровано роз­вів руками.