Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Розслідування набирало серйозного значення. У ньому десь непомітно стався перелом, забриніла якась важлива нитка, до якої випадково торкнувся у своїх пошуках, а злочинець уже сполошився. Тепер максимум обережності й обачності. Я випи­сав прізвища тих, з ким зустрічався і про що їх питав.

Вийшла чортова дюжина. Деякі прізвища — по­за підозрою. Решта — під сумнівом. Та все ж яки­мось чином вони стикались із злочинцем. Інакше б він не заворушився. Поклав аркуш під папір, яким було застелено стіл. Намагався передбачити нас­тупний крок зловмисника.

Снідаючи, міркував над тим.

Потім розчинив вікно, щоб почути дзвінок те­лефону, і взявся до роботи.

Мені подобалося пиляти дерево, особливо сос­ну, од якої йшов солодкувато-гострий дух живиці, наче від новорічної ялинки. Признатись, убрану ялинку я побачив лише в другому класі, в школі, посеред зали. Відразу по війні було не до ялинок. А мати вдома не ставила. Пізніше здогадався чо­му: запах глиці нагадував їй похоронні вінки.

— Здоров, Арсене!— привітався Балюк.— Іду повз провулок, чую, постукує дятел. Дай, думаю, загляну, як він тут.

Він міцно потиснув мені правицю, переклавши в ліву руку сітку з хлібом, пакунками та пляшками молока.

— Уже два прогони готові, — похвалився йому.

— Еге,— Балюк кинув оком на новий паркан.— Вибач, що не забіг, коли ти хворів. Просидів у Він­ниці замість штовхача. Вибивав фарбу, цвяхи... А зараз готуємось до обласної наради вчителів. Роботи достобіса.

Я знав, що в школі гаряча пора — завершував­ся ремонт.

— Мати їде на нараду?

— Авжеж, і виступатиме.

Балюк був одягнений у білу, з короткими рука­вами, сорочку навипуск, із мережаним комірцем та кишенями, в сірі штани й літні туфлі. Без бри­ля і палички. Я помітив на його лікті цятку голу­бої фарби. Він трохи збуджений, як завжди, коли випадало багато клопотів, а час підпирав.

— Школярі допомагають?

— Звичайно. Виробнича практика. Він оглянув­ся і стишив голос:— Як там, Арсене, з батьком? Чи закинув через ремонт?

— Помаленьку продовжую,— відповів ухильно.

— Тільки не передай матері: ремонт може за­чекати,— мовив довірливо.— Господарські робота ніколи не переведеться.

Я подумки погодився з ним.

— Мати, звичайно, вболіває за тебе,— продов­жував Роман Гнатович. — Мовчить, не скаржиться, але я бачу. Коли б я зміг відшукати могилу Ковту­на та Сидоренка, яких убили у розвідці і захопили фашисти, вважав би недарма прожитим життя. Тільки б могилу, Арсене,— сумно підкреслив Ба­люк, смикаючи поруділого вуса.

І з цим я погодився, переймаючись до Романа Гнатовича почуттям вдячності. У ньому я мав спіль­ника, який, здогадувався, заспокоював матір, ко­ли надто хвилювалася за мене, переконував, що

пошук — мій обов'язок. Чи сказала йому мати про

вивих? Напевне, ні.

— Зовсім інший вигляд. Га?— кивнув Балюк на хату.

Я й собі глянув. Дах від провулка, вже перекри­тий, горів на сонці, мов лід у ясний зимовий день. Наш будинок наче помолодів і покращав.

— Сьогодні прийде дядько Гаврило?

— Щось йому нездужається, навіть учора мало постелили бляхи,— сказав співчутливо Балюк.— На війні

його добряче потовкло.

— А це правда, що Олин батько колись кушнірив?— запитав, раптом згадавши розмову дядьків в універмазі.

— Хто тобі сказав?— знітився вчитель, схвильо­вано зиркаючи на мене.

— Чув,— здивувався його занепокоєнню.

— Ти, Арсене, на те не зважай,— якомога пере­конливіше мовив.— Наша молодість припала на важкі роки. Придиба, сам бачиш, чудова працьо­вита людина, виховав дочку, прихистив хлопця.

— Кушнір — це щось... образливе? — нарешті вловив я смисл у Балюковому поясненні.

— Як тобі сказати? — погладжував вуса. — Ви­правляв шкіри. Робота не вельми чиста, але треба було заробляти на шмат хліба. Ти мене зрозумів?

Я кивнув, здогадуючись, що питання стосувалося лише мого ставлення до Сави Архиповича й Олі. Але дарма збентежився Роман Гнатович. Мені бай­дуже, ким працював Придиба. У першу чергу — лю­дина прикрашає місце. І це не позначиться на моїх почуттях до Олі.

— Усе гаразд, Романе Гнатовичу,— заспокоїв його.— Мені просто цікаво.

— От і добре,— повеселішав.— Гляди не забий пальця.

 Балюк сягнисто пішов. Я поміняв камеру в мо­тоциклі й продовжував прибивати штахети. Сусі­ди, прошкуючи повз двір, вітались, і в їх голосах учувалося мовчазне схвалення моєї роботи. Досі вельми занедбаними здавалися наша хата й обій­стя, псували всю картину провулка. Тепер його меш­канці вбачали в мені беручкого господаря, що вмів не тільки гасати мотоциклом по району. І я докла­дав зусиль, щоб вони закинули матері слово що­до хазяйновитого сина. Знав — їй буде приємно.

Заштахетив майже половину прогону, коли по­чув телефонний дзвінок. Метнувся до хати. Мабуть, Великошич.

— Слухаю.

— Завжди слухаєшся, Загайгоро?—пролунав на­смішкуватий голос Олі.

— Тебе — завжди. Ти звідкіля?

— Від магазину. Давай гайнемо на річку. Чи ти?..— і не доказала.

— Заїхати за тобою?— запитав поспішно.

— Еге, додому,— і поклала трубку.

У сараї накачав колесо і виїхав з двору. Радів зустрічі з Олею. Мені подобалось, коли вона вияв­ляла ініціативу. Попетляв вулицями і скоро добув­ся старого глинища, на якому працювала механічна лопата — копали траншею для газопроводу. Он і будинок Придиби. Зупинився під брамою і посиг­налив. Оля вибігла в короткому ситцевому халати­ку і босоніжках, у панамі, з легкою пляжною сум­кою. Я знову посигналив, вітаючи її, зеленооку та ясночолу.

— Не треба, Арсене,— попросила, вмощуючись на сидінні.

— Чого?

— Ще баба Фросина почує, — поклала долоні мені на плечі.

— І нехай!

— Не треба. Вредна вона.

Я навмисне вибирав покручені вулиці, вихляв мо­тоциклом, і Оля притискалася до моєї спини тугими грудьми, грайливо-злякано скрикуючи. Поодинокі перехожі з осудом поглядали на нас. їм і в голову не приходило, що за кермом працівник міліції. Я не порушував правил руху, а їхав «гранично з фолом», якщо висловитись терміном фахівців футболу.