Без дозволу на розслідування
Шрифт:
Вражено ворушив пальцями, дерев'яніючи. Знетямлено дивився собі під ноги, не в змозі зрушити з місця. А поруч, метрів за двадцять, білокоро світився березовий гай.
— Арсене, поїхали, — Оля торкнула мене за лікоть.
Я не озирався, наче громом прибитий.
— Арсене!.. — нетерпляче смикнула за руку і зазирнула мені в очі. — Ти... що? — відступилась злякано. — Щось болить?
Я видушив болісну посмішку і заперечливо похитав головою.
— Кажи правду, — з острахом мовила Оля. — Я хлопців гукну, — обережно обняла мене, наче хворого. — Кажи, не мовчи!.. — Забриніли
— Голова... закрутилась, — нарешті спромігся на слово і оглянув навколо пісок.
Там, де допіру лежав мій одяг, виднілися осунуті ямки, крихкі ознаки слідів, що тяглися в березовий гай. А може, вони давні?
— Напевне, напекло, Арсенчику, — засокоріла турботливо Оля. — Я в панамі, а ти простоволосий, їдьмо додому, не стій... Це все я винна, я!
її голос, щире співчуття привели мене до тями, і я наче скинув полуду з очей, збадьорився і рішуче сів за кермо.
— Тільки не швидко, Арсенчику, не швидко,— вмовляла Оля, стискаючи руками мої плечі, тулячись щокою та губами до шиї. — Ти прямо додому, а я пішки.
Усе ж я зсадив її біля зеленої брами, заспокоївши, що вже полегшало, а сам майнув на пляж. Запитав у хлопчаків, що грали під грибком у підкидного, чи не бачили, як хтось виходив з гаю, коли ми купались. Не бачили. Підозрювати їх я не міг, бо мій годинник вартіший за образок, а його ніхто не взяв. Я перегорнув пісок на тому місці й нічого не знайшов. Звичайно, в і н вийшов з гаю і нагинці, ховаючись за кущами, підкрався до одягу, коли ми пливли на той берег.
Втретє вистежив! Нахабно діяв. У мене вже не було ніяких сумнівів, що в і н місцевий. Дивився на березовий гай, думаючи, що надто багато таємниць він ховав, особливо дорога на Березівку. Стій! Дядько Гаврило казав же, що Степан вилежувався на річці, догулював відпустку. Степан Горак... Щоб помститись за брата. Але я його ні разу ніде не здибав. І звідкіля він міг знати, що важив для мене образок? Ні, не Степан. Картав себе, що не залишив образка вдома. За викрадений речовий доказ, хай із припиненої справи, подяки не оголошують.
Що скаже Великошич?
Поїхав додому. Зупинившись коло хвіртки, помітив у поштовій скриньці білий папірець. Невже лист? Я не пам'ятав, коли ми востаннє отримували листи. Адресований мені. Без зворотної адреси. Почерк незнайомий, великий, розмашистий, з нахилом вліво.
Від кого? Повів мотоцикла до сарая. Рівняючись із вікнами, почув, як в кімнаті настійно дзвонив телефон. Кинувся до дверей — зачинені. Хапливо відімкнув.
— Слухаю.
— Як тобі, Арсенчику? — дбайливо запитала Оля.
— Ти про що?
— Як про що? Тож голова...
— Уже краще, Олю, краще, — поспішно проказав. — Дякую.
— Ти полеж, нікуди не ходи, — мовила напутливо. — Я так перехвилювалась, що місця собі не знаходжу. Навбирала картоплі і до магазину...
— Заспокойся, Олю, все гаразд, — я поглядав па конверт з малюнком моря та білого пароплава.
— Я так переживаю.
Штемпель адресата нечіткий, і я насилу розібрав закінчення назви міста—«...иця». Не терпілося прочитати листа, але Оля продовжувала давати поради від сонячного удару.
Розділ
Великошич подзвонив аж на третій день. Я вже дізнався, що він розслідував у далекому селі спробу вбивства з мисливської рушниці завідуючої птахоферми.
Була неділя. Я нічого не робив, не дозволяла мати, мабуть, з огляду на мій пригнічений настрій. Але бездіяльність підсилювала його, і я марудився в кімнаті, то беручись читати, то переглядаючи аркуш із записами добутих фактів та доказів, або безцільно нипав подвір'ям, не знаючи, до чого докласти рук. Коли б Василь і Горак перекривали дах, я б їм допомагав, але в неділю вони не працювали. Здавалося, що саме тепер я втрачав найдорожчі години пошуку.
І от дзвінок... Мати сиділа за столом і готувала свій виступ на обласну нараду вчителів: поглядала у вікно, а потім швидко писала, висунувши кінчик язика, як школярка. Я кахикнув, щоб привернути її увагу.
— Кудись їдеш? — звела на мене задумливі очі.
— Еге.
— Не барися, — попросила за звичкою.
З важким серцем поспішав на зустріч із Сергієм Антоновичем. Не давав супокою викраденнй образок.
У неділю наше місто люднішало: мешканці чимчикували на ринок, у магазини, інші поверталися з покупками, а молодь прошкувала до річки, бо день випав гарячий і сонце щедро дарувало тепло, мовби прагнуло надовго зігріти землю перед осінньою сльотою. І все ж відчувалося, що літо на схилі, хоч не було ще ніяких ознак, тільки щоранку повітря ставало холодно-прозорішим, наче старанно вимита шибка.
Я спочатку взяв з архіву справу Мошняка й аж тоді зайшов до Великошича. Ретельно поголений, свіжий та бадьорий, він сидів за столом у білій сорочці з короткими рукавами. На його зволоженому волоссі виднілися сліди гребінця, і я дійшов висновку, що він недавно встав.
— У тебе вигляд, ніби хильнув гранчак оцту,— зауважив, оглядаючи мене.
Я промовчав, кладучи перед ним справу.
— Це Кедровський вказав на неї, — пояснив. — Нерозкрите вбивство.
— Зараз перегляну, — Великошич розгорнув її і заглибився у читання.
Мені не сиділось, і я походжав по кабінету: од вікна й до дверей, поглядаючи на слідчого, що з пісним обличчям перегортав сторінки, швидко схоплюючи суть справи. У прокуратурі і відділі панувала тиша, лише долинала, приглушена стінами, далека і невиразна розмова чергового по телефону. А я міряв кроками підлогу.
Великошич підняв голову, закриваючи папку.
— А де образок?
— Про нього потім, — неприємне вирішив доповісти пізніше.
— Ти сідай, не мигти перед очима. Що, Кедровський підсунув зовсім непідходящу справу?
— Навпаки, ви як у воду дивились, говорячи про нерозкриті вбивства, — опустився перед ним на стілець і схвильовано продовжив: — Так от, мати Карпаня розповіла, що дала синові образок Ісуса Христа, якому він у дитинстві вибрав очі, щоб бозя не бачив, як братиме хліб із мисника.
— І цей образок виявився у цій справі, — сказав Сергій Антонович, скориставшись з моєї паузи.
— Він. Я спочатку навідався до дружини Мошняка, але вона ніколи і ні в кого його не бачила, — відвів очі від слідчого.