Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Я випив склянку газованої води з лимонним си­ропом. Дивлячись, як кіоскерка відраховувала зда­чу, згадав, що саме тут колись працювала Копійочка, дружина Мошняка. Тепер за прилавком сто­яла молода дівчина в білосніжному халаті й ко­синці, — мов шматочок льоду з теплими сірими очима.

Звернув у свій провулок. Прогін старого парка­ну, темно-брудний, знебарвлений негодами і довголіттям, відразу впадав у вічі. Під хатою на лавці сидів чоловік у чорному костюмі й голубуватому капроновому капелюсі, при краватці. Невже Куртій?! Але Дмитро Семенович

більший, навіть ог­рядний... А-а, Горжій, комбайнер із Березівки. Він помітив мене й рушив навстріч, посміхаючись.

— Уже збирався йти, — кивнув на розчинене вік­но, де в глибині кімнати виднілася матір, — але Віра Матвіївна притримали. Виявилось, що ми дав­ні знайомі, ще з Березівки.

Подивувався його строгому вбранню за такої спеки, не інакше, як мали обрати в президію вель­ми представницьких зборів. Горжій дістав хустин­ку й витер чоло, покрутив головою, щоб трохи по­слабити затягнену краватку.

— Ходімо до хати, — запросив його, здогадую­чись, що завітав неспроста.

— Там автобус біля райкому жде. Колгосп ор­ганізував фотографування передовиків на Дошку пошани, — комбайнер узяв мене за лікоть і стишено сказав: — Ох і новину я вам приніс! Не повірите!

А в мене майнуло в голові: Северина Замрику бачив! Таки вислідив!

— Слухаю вас, Денисе Юхимовичу, — стримував нетерпіння.

— Ні, не повірите. Я, коли вгледів, ледве не за­кричав од радості. Зопалу метнувся до дверей, — Горжій, махнувши рукою, розв'язав вузол і скинув краватку, сховав її до кишені—Фу-у! Ніби зашморг зняв. Не люблю... Да, дивлюсь — вони...

— Хто вони? — ввірвався у мене терпець. — Замрика і та сестра?

Комбайнер здивовано витріщився на мене.

— Кульчики, — прошепотів змовницьки. — Кульчики з торби, що в Житомирі... Пам'ятаєте, я роз­повідав?

— У вигляді соняшників? Де? В кого? — запи­тав сторопіло.

— У якоїсь жінки на фотографії. Лежить у ка­сирки під склом. Як побачив!..

— А ви впевнені? — не вірилось мені в удачу.

— Заплющу очі, — Горжій заплющився демонст­руючи, — і вони ось переді мною: пелюстки жовті, із золота, а в кружечку замість насіння — сяючі камінчики... Я їх повік не забуду. Га? — і запитли­во втупився у мене блискучими очима.

— Ви не помиляєтесь?

— Вони, повірте мені, — підтвердив гаряче, — у фотографії Будинку побуту.

— Спасибі, Денисе Юхимовичу, — міцно потис йому правицю.

— Чого там, — зніяковів. — Ви ж просили, коли що згадаю. От я... Пішов. Коли б хлопці не поїхали без мене. І ще пивком треба причаститись, — лука­во підморгнув і попростував до хвіртки.

Передусім — перевірити, встановити особу тієї жінки і чиї кульчики, як потрапили до неї. І якщо... Признатись, я вже боявся наврочити щасливий ви­падок. Тому притлумив передчасне сподівання на успіх. Повернувся і теж пішов до хвіртки.

— Арсене! — покликала мати, схилившись на підвіконня. — А обід?

— Трохи пізніше.

Постать ГоржІя маячіла далеко попереду: його чорний костюм

різко виділявся серед перехожих, убраних по-літньому. Комбайнер звернув до рай­кому, де па майдані стояв ПАЗик.

Я поминув базар, ресторан «Левада» і підійшов до Будинку побуту, триповерхової цегляної спору­ди з великими вікнами та неоновою вивіскою. Фо­тографія розташована на першому поверсі, право­руч від входу до ательє мод. Біля трюмо крутилася дівчина в рожевій сукні, видивляючись на своє ві­дображення.

За столиком нудилась касирка в бежевому хала­ті: знічев'я гортала якийсь журнал.

Зупинився перед нею, оббіг очима фотокартки під склом. І відразу побачив: у центрі, на зернис­тому папері з жовтуватим полиском фото 13X18. На ньому — зображення жінки до грудей, у напівпрофіль, один кульчик було добре видно. Він справ­ді цікавий: до основи, у вигляді видовженої крапли­ни, прикріплено голівку соняха. Прикраса зроблена чудово і, як витвір ювелірного мистецтва, коштува­ла, мабуть, неабиякі гроші. Судячи з усього, ручна робота старовинного майстра. Жінці, довгообразій, з трохи гачкуватим носом, владним, холодним, пре­зирливим поглядом і міцно стуленими губами, тон­ка річ зовсім не личила. І вбрана була в якесь чудернацьке, з багатьма оборками плаття, розшите тасьмою. Усе ж в її образі прозирало щось знайоме, на когось віддалено схожа.

— Ви фотографуватись? — нарешті мляво запи­тала касирка, не підводячи голови від журналу.

— Хто оця жінка? — показав я на фотокартку.

— Яка?.. А, оця, — касирка зиркнула на мене і нараз кокетливо сказала: — Могли б і молодшу вибрати.

У мене не було бажання жартувати.

— Я вас серйозно питаю.

— Ой, такі молоді, а вже серйозні, — мовила грайливо, хитро дивлячись на мене і водночас по- правляючи каштанове волосся. — Серйозні швид­ше старіються. І не хмуртесь, бо завтра з'являться зморшки на лобі.

— Як вас звати?

— З цього і починали б, — усміхнулась. — Лари­са. А вас?

Я не полюбляв офіційно відрекомендовуватись. Уже в розмові, коли виникала потреба, намагався назватися так, ніби між іншим, щоб у співрозмов­ника не склалося враження мого хизування чи, ще гірше, залякування. Касирка ж з нудьги вирішила побаляндрасити з певним натяком на загравання, що зовсім не входило в мої плани.

— А все ж скажіть, Ларисо, хто ця жінка?

— Ні, ви не відповіли на моє запитання. Нечес­но, — капризно, з удаваною образою надула яскра­во нафарбовані губи.

Вона змусила мене показати посвідчення. Прочи­тала — і руді брови злетіли на лоба, а рот напіврозтулився од враження.

— Ви... такий симпатичний, а інспектор, — про­бубоніла.

Я потамував посмішку. Напевне, вона уявляла їх з хвостами й рогами.

— То хто ця жінка?

— Це знімок із старої фотокартки, збільшували на портрет, — вона з цікавістю оглядала мене. — А ви з пістолетом?

— Коли робили?

— Десь місяць тому.

— Квитанцію виписували?