Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Але, на жаль, вулиці не безконечні, і ми вже мча­ли стежкою, що перетинала пляж, до кущів шип­шини, Олиного улюбленого місця. Лише під одним грибком купчилися хлоп'яки, і ми залишили їх да­леко позаду. Звернув на пісок, і «Ява» натужно застогнала. Оля зіскочила на ходу, і мотоцикл по­легшено шарпнувся. Вона роззулась і побігла, ме­лькаючи білими п'ятами. Потім закружляла, роз­ставивши руки, поки я не під'їхав.

— Ой, тримай мене!— вигукнула зажмурившись.

Я обійняв її, і Оля принишкла посапуючи. Спо­лохано билося її серце. Невагоме, шовковисте во­лосся немов струмувало між пальцями дивним

зо­лотавим та густим промінням. Я сховав у ньому лице і дихав серпневим сонцем, березовим гіллям, вільгістю річки, чимсь невимовно рідним та доро­гим, п'янким до забуття.

— Тобі так добре?— тісніше пригорнулася до мене.

— Дуже!..

Пляжна сумка ковзнула по моїй нозі й влягла­ся біля туфля. Оля підвела голову і, не розплющу­ючись, знайшла мої губи.

— А тепер купатись!— відсахнулась од мене.— Купатись!

Ми поспіхом роздягліїся, сміючись, поглядаючи одне на одного. Яке в неї щасливе обличчя! І які пустотливі очі! Коли я складав штани, з кишені випав образок Карпаня.

— О, ти вже в бога віриш,— Оля підняла його, розглядаючи.—Хто ж це йому, бідному, очі вибрав?

— Знайшовся атеїст,— відказав непевно.

— І з бородою Ісус. Мій батько теж колись но­сив бороду.

— Справді?— я не уявляв Придибу з бородою.

— Еге, давно. Малою любила смикати за неї.

Мабуть, тоді Сава Архипович мав суворіший та

поважніший вигляд, і я б ще дужче губився перед ним.

—А в мене ні вусів, ні бороди,— надув я щоки.

Оля пильно подивилася на мене, всміхаючись.

— Тобі вуса личили б. І мені б... губи лоскотав.

— Я без вус спробую,— потягся до неї.

Оля грайливо відстрибнула й побігла. Я поклав образок до кишені й метнувся за нею. Вона піді­брала волосся під панаму і поволі зайшла в річку, а я з розгону шубовснув у воду, здіймаючи бризки, в яких на мить заграла всіма барвами маленька райдуга. Ми купались, плавали, борсались, наче малі діти.

Після лежали на ковдрі, прохолодні й вологотілі, притомлені пустощами. Я сперся на лікоть і дивив­ся на Олю, на якій ряхтіли крапельки, а легіт із березового гаю бавився розсипаним по зігнутих ру­ках волоссям. Вона мені здалась якимсь казко­вим звірятком, що не знати відкіля з'явилося поруч на гарячому піску. Я провів долонею по її спині — від дотику вона зіщулилась і настовбурчилась зо­лотими ворсинками. Достоту звірятко.

— Я трішки подрімаю, Арсене, — промурмотіла Оля.

Вона любила, загоряючи, покуняти. Я лежав го­рілиць і дивився в небо. Чомусь згадав, як у ста­рому глинищі в дитинстві гралися у війну, ховаю­чись у ямах, порослих бур'яном, як приходив до нас Василь Хавара, ведучи за руку маленьку біля­ву дівчинку, сідав на горбку, рудоголовий та мов­чазний, і стежив за нами.

Ми побоювались не Василя, а його німоти, що здавалася нам страшним чаклунством, ніби той хлопець з'явився з іншого світу, таємничого та не­збагненного, сповненого жахів. Дівчинка не витри­мувала довгого сидіння й поривалася до нас, але Василь не пускав, щось показуючи їй на мигах, і вона жалісливо пхинькала, теж відповідаючи йому на пальцях. Незрозуміла їхня мова безмежно диву­вала нас, породжувала забобонний острах. Усе ж дівчинка тікала, і ми розглядали її, немов якусь ди­вовижу. А коли тицяла пальцем у паші дерев'яні гвинтівки

та пістолети й пискливо питала «що це?», ми не вірили власним вухам, що вона заговорила.

Оля заплямкала губами, і я повернувся до неї. її голова лежала на ліктеві, і крізь біляве паву­тиння волосся я вдивлявся в обличчя, вбирав кож­ну знайому рисочку. Хто міг передбачити, що та писклявка в довгій байковій сукні виросте в гарну дівчину і я покохаю її? Ніхто. Доля водила нас од­ними вулицями, до однієї школи і нишком усміха­лась, задоволена з нашого невідання.

Я легенько відгорнув волосся з Олиного лиця, щоб краще його бачити. Вона спала, по-дитячому надувши губи, і під очима лежала тоненька сіточ­ка тіней довгих вій, а на щоці біля вуха золотився ніжний пушок. Неземною і далекою вона здалася мені сплячою, аж я злякався і провів пальцем по русявому шнурочку брови. Оля розплющилась і неосмисленим поглядом втупилась у мене. Нараз її зеленкуваті очі взялися поволокою і на вустах за­грав усміх.

— Ти дивився на мене?

Я кивнув.

— Мені щось снилося, — сказала пошепки, — щось приємне-приємне і радісне... Котра година?

— Близько дванадцятої.

— Ще скупаємось — і додому, — перевернулася на спину, випросталась, мов струна, і завмерла, за­дивившись на небо. — Ти зміг би полетіти в кос­мос?

Запитання впало зненацька, і я попервах розгу­бився, не знайшовся на відповідь, бо ніколи над тим не замислювався. Хтось літав, а я не ставив себе на їхнє місце, сприймав, як чиюсь відповідаль­ну роботу з певним ризиком. Справді, чи зміг би я полетіти в космос? В одну мить ніби зважив усі прожиті роки.

— Полетів би, Олю.

— А я — ні,—призналась сумно.—Залишити Зем­лю... Розумієш, Землю?! Ти через це мене не роз­любиш?

— Ніколи, — я нахилився, в її очах — крихітне голубе небо.

— Вірю тобі, — посміхнулась провинно, зводя­чись.

Непоспіхом пішла до річки, струнка, граціозна, її плавні лінії, вигинаючись, округлювали стегна, спо­виті синім, у білі квіточки, купальником. Сонце осявало її постать, видивлялося на неї, купаючи в промінні.

— Перепливемо Лебідку? — кивнула на проти­лежний берег.

— Давай.

Я з приємністю занурився у воду, відчуваючи, як гаряче тіло остуджувала вода, поколюючи в порах шкіри. Річка неширока, і за якихось п'ять хвилин ми дісталися берега. В кількох кроках од нього по­

миналося скошене поле, а ще далі на виднокрузі мріли хати Березівки. Оля ступила на серню і грай­ливо зойкнула, підгинаючи ногу, і так стояла, ку­медна й безпомічна, мов журавель.

— Ага, колючий хліб, — зауважив, підхоплюючи її на руки та виносячи на стежку.

— Ой, ромашки, Арсене, ромашки, — пустотливо задриґала ногами. — І волошки!

Неподалік на обніжку росли зіркаті ромашки. Ми нарвали цілий букет. Оля швидко сплела вінок, і я урочисто поклав барвисту корону їй на голову. На її волосся лягли білі й голубі полиски — своє­рідний німб польових квітів. І коли ми пливли на­зад, на легких брижах навколо її голови гойдався круглий голубий відсвіт.

— Уже на першу, — заквапилась Оля. — А мені треба ще вечерю зварити і на другу на роботу.

Ми одяглись, і я за звичкою, чи ніщо не випало, всунув руки в кишені.

Образка не було! Речовий доказ щез.