Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— Далі, Арсене, — суворо попросив Сергій Ан­тонович, що свідчило про його глибоку зацікавле­ність.

Потім поїхав у Березівку до матері Карпаня. Вона впізнала образок, — перевів подих. — Зустрів Горжія, комбайнера, і раптом він каже, що років десять-дванадцять тому об'явилася у Замриків молода родичка і що в них підвал під будин­ком, як хата, — я затнувся, помітивши усмішку Сер­гія Антоновича.

— Ну-ну, — підохотив мене.

— Сергію Антоновичу, у мене... вкрали образок.

Слідчий

звівся і ошелешеним поглядом втупився на мене. Я не посмів глянути на нього. Він поволі, важко сів за стіл.

— Давай по порядку, — повторив сухо.

— З відділу я поїхав до Мошняк, — почав при­гнічено.

— їй не казав, що збираєшся у Березівку? — пе­ребив.

— Ні.

— Від Мошняк одразу в село?

— Заскочив додому.

— А вдома?

— Надворі мати варила варення і Василь рих­тував бляху на покриття.

— До хати не заходив? — насуплено зиркав на мене.

— Ні.

Великошич із задоволенням, як мені здалося, по­тер перенісся.

— Коли і за яких обставин зник образок?

— Позавчора, о дванадцятій годині. Мені по­дзвонила Оля, і ми поїхали на пляж. Коли роздягався, він випав з кишені, й Оля побачила його, ще й сказала, що в Ісуса борода, як у її батька.

— Придиба не носить бороди, — відзначив капі­тан.

— Колись носив і колись кушнірив, — сказав, щоб хоч на мить відвернути увагу Великошича та пом'якшити свою провину.

— Кушнірив? — звів здивовано брови.

— Еге, вичиняв шкіри, шив шапки із собачого хутра, — охоче пояснив. — Балюк переживав, щоб через це я... Ну, з Олею...

— Дурниці, — відрубав Сергій Антонович. — Ро­бота — є робота. Що далі?

— Я поклав його в кишеню. Потім купались, за­горяли, знову купались і перепливли на другий берег.

— Де ви розташувались?

— За кущами шипшини, неподалік березового гаю... Ну от, одягнувся, руку в кишеню—а його нема.

— Сліди?

— На піску, воронками, в гай.

— Чому не викликав провідника з собакою? — запитував офіційним тоном.

— Я ж у відпустці, без дозволу на розслідування.

— Гаразд, воно, може, й на краще, — задумливо забарабанив пальцями по столу. — Ти розумієш, як обернулася справа?

Я кивнув.

— Тепер пильнуй. Спритник знає, що ти у від­пустці і на свій розсуд провадиш розслідування. Тому й знахабнів. На цьому він і засиплеться.

— Він місцевий, я впевнений.

Великошич довго й уважно дивився на мене, ніби збиравсь із думками чи не наважувався щось ска­зати.

— Значить, Шепета відпадає? — запитав.

— Нібито, — здвигнув я плечима, визнаючи по­разку.

Ще одна моя версія не витримала перевірки фак­тами.

І не вплутуй до справи Замрику. Мертві не воскресають. От чого Мошняк опинився на вулиці Кірова, якщо мешкав на Садовій, а робота

в про­тилежному кінці міста? Куди він ішов?

— Часом не до нас, у райвідділ? — висловив здогад.

Великошич підійшов до плану міста.

— Сергію Антоновичу, чому вас зацікавили нерозкриті вбивства?

— Теорія ймовірності. Припустив, що хтось убив з метою грабунку трьох військових. Злочин не роз­крили, і він упевнився в своїх здібностях. То чо­му б йому ще когось не порішити?—ляснув долонею по папці. — І ось наклав життям Мошняк.

— Але нема доказів, — заперечив.

— Знайдемо, — впевнено сказав слідчий, — як­що підтвердиться моя підозра.

— Що, хтось із тих, з ким я розмовляв?..

— Пробач, Арсене, але зараз не скажу.

Його відмова була нежданою для мене. Велико­шич завше розгортав переді мною свої версії, щоб я міг знайти в них уразливі місця.

— Ти не приндься. Так треба.

Невже він підозрював Олю?! Що вона заздале­гідь домовилася з кимось і заманила мене на пляж? Але ж вона нічого не відала про розслідування! Нічого! Ні, це безглуздя.

— Пильнуй, Арсене, — застеріг Сергій Антоно­вич. — Ворог почне діяти рішуче.

— Чим же обернеться викрадення образка?

— Важко передбачити. А що за жінка Мошняк?

— Екстравагантна дама. В кімнаті — наче в до­революційного чиновника середньої руки.

— Дивно: вона ж з бідних селян.

— Отож-бо. І такі смаки... Що ж мені робити?

— Ти у відпустці, займайся ремонтом,—порадив.

Звісно: навмисне давав мені перепочинок, щоб перебрати розслідування на себе.

— Коли щось трапиться, сповіщай відразу, не зволікай, — попередив. — Людська пам'ять має од­ну властивість: неждано-негадано виринають у ній давно забуті події, вчинки. А ти збудив пам'ять у багатьох.

Я згадав про листа, якого отримав.

— У батька був золотий годинник з дарчим на­писом від комдива за фінську кампанію, — сказав.

— Цікава деталь. Може, знадобиться. Звідкіля взнав?

— Куртій написав.

— От бачиш. Справи я сам віднесу в архів, — поплескав по папках.

Великошич тактовно натякнув, що час мені йти. Я полишив кабінет з гірким відчуттям, що десь припустився помилки, чогось не помітив украй важ­ливого, яке знаходилось поруч. Інакше чим пояс­нити поведінку слідчого? Я зустрічався з людьми, розпитував їх, а Великошичу тільки переповідав по­чуте, але він із скупих моїх розповідей видобув знач­ний факт чи побічний доказ, який збирався переві­рити. Він, а не я. Мене охоплювало болюче почуття неспроможності, і я не міг його позбутися так швид­ко, як минулого разу. Надто категорично слідчий не бажав поділитися своїми думками. Провідна нитка — гроші та коштовності — для мене обірва­лась.