Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— Авжеж.

— Покажіть.

— Та ви знаєте, якщо місцеві, замовника. Копійочка приносила.

— Мошняк?

— Еге, колись торгувала газводою у кіоску.

Ось на кого вона схожа! Мати її чи якась ро­дичка?

Такої удачі я не чекав. Знову зав'язувався вуз­лик. І який! Одразу натрапив на доказ, що Замрика теж добрався до міста.

Поспішаючи до Мошняк, розробляв версії. Вихо­дило, що Замрика зустрівся з ковбасником, запро­понував йому коштовності і тихий, непоказний Мошняк порішив Северина, щоб їх привласнити. Або: Замрику

вбив хтось інший, а потім продав Мошняку деякі цінності, але опісля, боячись викрит­тя, знищив небезпечного свідка. І якщо справді по­дії розгорталися за моїми припущеннями, то Мош­няк і досі дещо зберігала з тих покупок. У такому випадку ми легко отримаємо дозвіл прокурора на обшук. Тепер лише про приїзд мого батька бракува­ло доказів. Зате їх мали Карпань та Замрика, і, якщо все узагальнити, десь тут загубився і його слід.

Глянувши на будинок Мошняк, зрозумів, що її вдома нема: на стулених голубих віконницях висі­ли замки. Невже кудись поїхала? Постукав у две­рі. Дарма. Обійшов навколо будинку. В сусідньому дворі, крутячи корбу, на мене підозріло поглядала жінка.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна? — за­питав.

— Вранці була, — витягла відро з криниці.

— А коли повернеться?

— Цього не знаю.

— А ті сусіди?

— Вони теж. Наші пані нами ґанджують, — мо­вила насмішкувато.

Якщо недалеко і ненадовго відлучилася, віконни­ці не зачинила б. Як успіх — обов'язково вигулькне невдача. Якась безглузда теорія чергування добра і зла, радості й смутку.

Надвечір я знову навідався до Мошняк. Потім у дев'ять годин. Будинок сліпо дивився на вулицю двома замкнутими віконницями, і в щілини не про­бивалося світло. На мене напосівся неспокій. Де і в кого її шукати? Чи не сховалася від мене? Але від Кедровського не втекла, і коли б справді за нею була провина, давно б поміняла місце прожи­вання.

Надивившись на фото з Будинку побуту, мені ці­лу ніч снилися кульчики і жінка з владним погля­дом.

Розділ двадцять третій

О шостій ранку я вже чатував під парканом на розі Садової. Вулиця прокидалася після недільно­го відпочинку: грюкали двері, скрипіли корби, здень- кали відра, співали півні й кудкудакали кури, іноді подавав голос собака, йому десь озивався ін­ший, збуджено цвірінькали горобці, стрічаючи схід сонця. Неподалік самотньо мекнула коза, напевне в хліві господаря, під чиїм парканом я стояв, при­хилившись до стовбура липи. Ну точнісінько так пробуджувалося село, тільки бракувало мукання корів, ґелґотання гусей та лунких перегукувань жі­нок.

Почали з'являтись поодинокі перехожі. Ті, що проходили повз липу, підозріло поглядали на ме­не, не вітаючись, чого теж бракувало, щоб відчути себе зовсім у селі. Зопалу я одягнув теніску, і передосіння прохолода студила оголені руки, аж на них мов посхоплювались крихітні бульбашки. Спи­раючись на стовбур, я нишком робив статичну гім­настику.

А

Мошняк не з'являлась.

— Слухайте, чого ви тут капієте? — за парканом, у кущах смородини, заспана, розчіпчана жінка ря­дилася у рябий халат.

— Чекаю товариша.

— Якого товариша? Я вас раніше не бачила, — зміряла мене з ніг до голови недоброзичливим по­глядом.

— Ніби ви знаєте всіх на цій вулиці, — зауважив.

— Зросла на ній, то й знаю. Може, видивляєтесь, кого в хаті не буде? — запитала з погрозою. — Чо­го ховаєшся?

— Олено, з ким це ти там?.. — долинув із гли­бини садиби густий бас.

— Тиняється тут якийсь тип, — махнула на мене каструлею.

Пильна жіночка. Я намірився зайти за ріг пар­кану, щоб не муляти їй очей, як мене спинив гус­тий бас.

— Ану постій! — наказав незаперечно.

Оглянувся — хвіртка наче виштовхнула на вули­цю високого, дужого чолов'ягу в жовтій майці, си­ніх галіфе і чоботях. Жінка зловтішно посміхну­лась. Я скривився, бо доведеться показувати по­свідчення, і заздалегідь опустив руку в кишеню.

— Петре, в нього щось у кишені, — застерегла жінка.

— Зараз перевіримо, — розважливо прогув чо­лов'яга.

Добре, що перехожі саме не йшли в цей бік. Чо­ловік наблизився і спинився за кілька кроків, клац­нув закаблуками.

— Доброго ранку, товаришу лейтенант, — приві­тався, здивовано дивлячись на мене.

Ах, Драчук, наш бойовий старшина, гроза хуліганів і п'яниць! Як це я відразу його не впі­знав?

— Доброго ранку. На службу збираєтесь?

— Так точно, — багатозначно зиркнув на жінку, і та, поправляючи розкудлане волосся, присіла за кущем рвати смородину. — Ви вибачте.

— Пусте, в мене на лобі не написано... Ідіть, Драчук, — боявся, що, розмовляючи з ним, проґав­лю повернення Мошняк.

Після того мене ніхто не чіпав, хоч ловив на со­бі допитливі погляди. Перед сьомою годиною пере­хожих побільшало — поспішали до робочого поїз­да. Я міг не бовваніти самотнім деревом у полі, а походжати вулицею, але тоді довелося б щоразу озиратись на подвір'я Мошняк. А на розі — най­краще місце для спостереження: звідки б не з'я­вився об'єкт, усе одно потрапляв у поле зору. Отож терпів і погляди, і вранішній легіт. Найдужче тур­бувало те, що з якихось причин Мошняк раптом не навідається до хати. І що в такому випадку зро­бити? Родичів, я пам'ятав, у неї не було. А знайо­мі? В кого їх нема.

Згадав, шо сьогодні мати їхала до Вінниці на обласну нараду вчителів. Напевне, коли поверну­ся, її вже не застану. Хвилюватиметься, що не по­бачила мене, бо зник із дому тихцем, навіть не залишив записки: Погано, чорт побери. Втішав себе, що Балюк розрадить її.

О пів на восьму вулиця зовсім ожила: з подвір'я виходили матері й бабусі з дітьми, ведучи їх у са­док, поспішали на роботу чоловіки. Он і Драчук пішов, глипнувши в мій бік. Не запитав, чого мене сюди занесло.

Знав службу. Почне тепер Пильніше придивля­тись до мешканців Садової.