Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Мірку­вав я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важ­кий сон.

Розділ двадцять четвертий

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в шко­лу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене ра­до, розпитував про матір і зовсім не цікавився роз­слідуванням, ніби не він надіслав мені листа, в якому згадав про батьків золотий годинник із дар­чим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно

подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбра­на в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонстру­вала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до тан­ців. І не тільки до танців: мати була вкрай зди­вована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мо­вив:

— Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

— Правильно.

— Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевува­тий колір.

— Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за ві­сім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо споді­валася побачити щось незвичайне, а не залізобе­тонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на ві­ки вічні.

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «По­літ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище вия­вилось справді захоплюючим: чоловік І жінка їз­дили на мотоциклах по вертикальній стіні всереди­ні великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревну­вала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образив­шись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і во­дночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаю­чись самому собі, що навмисне не залишав кімна­ти, сподіваючись на дзвінок. Але телефон мовчав. Після роботи прийшов Горак з Василем докривати дах. Я допомагав їм, придивлявся до дядька Гав­рила, як він управно працював, і вряди-годи ловив на собі його стривожені погляди. Що його непо­коїло?

В неділю, поснідавши, зібрався полежати на ди­вані (пам'ятав, що Олі якраз випав вихідний), ко­ли мати, скрушно похитавши головою, зауважила:

— Ти дарма дуєшся на Олю.

— Ні на кого я не дуюсь.

— Кажи мені, — посміхнулась мляво. — Наче не­прикаяний. Хай би Ніна не хвалилася подругам про поїздку.

Я від злості стис під столом кулаки.

— І Оля права?

Мати

не поспішала з відповіддю, замріяно, ла­гідно всміхаючись. Вона якось покращала з лиця, ніби помолоділа, позбувшись промінчиків-зморщок навколо очей.

— А як би ти повівся, коли б вона з якимсь хлопцем?..

— І ти теж?.. — затнувся червоніючи.

— Хіба я не була молодою? — запитала журли­во-весело. — Якось влаштувала Федору сцену піс­ля одної вечірки!

Я здивовано глипав на матір. Не уявляв, як во­на, поважна, стримана й розсудлива, звинувачує батька. І засміявся.

— Ти чого?

— Вигадуєш.

— Еге ж, бо я хімічка, суха і черства, — й собі засміялась, затим через стіл пригнула мою голову і тихо мовила на вухо: — А знаєш, як потім сором­но? І мучить совість, і картаєш себе... Ех, Арсене, яка чудова пора!

Я ще ніколи не бачив матері такою.

— А тепер іди фарбувати паркан, — сказала по­спішно, мовби соромлячись своєї відвертості. — Ро­бота — найкращі ліки від твоєї хвороби.

На веранді я взяв щітку й відро. Мати все ще сиділа за столом на кухні, підперши скроні доло­нями. Очевидно, поринула в давноминулі роки. Ме­не охопив жаль, і я проклинав війну й фашистів, що позбавили її суто жіночого щастя та радощів. Подумав, що не слід, коли впіймаємо злочинця, приходити матері на суд з її, недужим серцем.

— Арсене, що зварити на обід?

— Вареники із сливками.

— А ти нарвав їх?

Я перечепив через плече торбину і з драбиною подався у садок. Вибрався на сливу, вгледів бур­штинову бурульку глею, здер і вкинув до рота. На язиці терпкий присмак кори. Одна сливка в рот — жменя в торбу, одна... З роками мені зовсім пере­хотілося лазити по деревах. А колись то була не­абияка втіха — вибратись на верхівку й хоробро го­йдатися на тонкій гілці, і близьке небо немовби ко­лихалось над головою, а земля здавалась хисткою, що не втриматись на ній. Наповнювало єство п'ян­ке відчуття лету, нестримне прагнення висоти... Див­но, як згадати, і попри все хочеться у дитинство.

Одна сливка в рот — жменя в торбу...

Провулком заторохтів мотоцикл. З-за хати я йо­го не бачив, але по звуку визначив, що ІЖ з коляс­кою. Зупинився коло нашої хвіртки. Великошич. Еге, він: загув до матері густим басом, вітаючись. Загупали кроки попід хатою.

— Ану спускайся з небес! — наказав Сергій Ан­тонович.

Я охоче зліз, бо слідчий завітав не від байдику­вання. Він запустив руку в торбину, набрав жме­ню сливок.

— Зібрав свідчення? — поцікавився, смакуючи сливками.

— Усі.

— Добре, — поглядав на мене заклопотано. — А зараз їдемо на глинище. Там робітники, прокла­даючи траншею, натрапили на труп.

— Живий? — задав дурне запитання.

— То в Толстого живий, — зауважив іронічно. — Ходімо.

Дорогою Великошич мовчав. Я, сидячи в коляс­ці, зиркав на нього, надто суворого в захисному шоломі. Що роїлося в його голові? Яку таємницю він од мене приховував? І хоч притлумив у собі об­разу на нього, а все ж інколи спливало: чому Сер­гій Антонович не ознайомив мене із своєю версією? Що за тим крилося? Його лице, з широким підбо­ріддям і міцно стуленими губами, примруженими