Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

од зустрічного вітру очима, непроникливе й ніби висічене з граніту.

Здалеку помітив натовп людей, що скупчилися навколо механічної лопати. Глибока траншея май­же перетинала поросле бур'яном старе глинище. Груддя глини масно жовтіло на сонці обабіч неї, мов потрощені гарбузи. Серед цікавих мешканців навколишніх будинків то з'являлась, то зникала за спинами руда голова Василя Хавари.

Великошич, наче криголам, пройшов крізь юрбу. Зупинилися з краю траншеї. Люди тихо перемовля­лись:

— Напевне, солдат.

—

Сюдою якраз наступали на місто...

Я сів навпочіпки над ямою. Видовище було не з приємних: там покоїлись останки жінки, похованої ниць. Від неї залишився один кістяк, жмут волосся невизначеного кольору, зітлілий знебарвлений одяг і поруділі черевики з халявками за щиколотки на високому каблуці. В черепі на потилиці зяяла про­довгувата дірка. Я на око визначив, що пролежала вона більше п'ятнадцяти років. Судячи з розколи­ни в черепі, померла не природною смертю. А ми ж тут у дитинстві гасали, грались у війну і не знали...

Останки почали обережно складати в ящик. Ко­ли підняли череп, під ним тепло заряхтіла якась цятка. Золотий зуб чи коронка. Золото і кості!.. Я звівся і на протилежному боці траншеї, прямо перед собою побачив зажурену Олю та Горака. Оля підвела очі, і наші погляди зустрілись, але нена­довго — опустила їх долу, наче не впізнала мене. І мені перехотілося переступати через канаву.

Великошич відшукав мене в натовпі і кивнув, мовляв, вибирайся до мотоцикла. Повернувшись, я позаду наткнувся на Балюка. Він був якийсь дивний, розгублений чи зосереджений, бо дивився на мене невидющими очима. Я смикнув його за рукав сорочки.

— Романе Гнатовичу.

— А, це ти, — немов прокинувся і потер лоба долонею. — Черевики. Ти розумієш, черевики.., На кому я їх бачив?

— Які черевики?

— Ті, що на ній.

— Хіба мало подібних? — стенув плечима. — Моя мати теж носила.

— Носила, пам'ятаю, — погодився. — Але ці. В них на підметку...

Засигналив Великошич, і я, не дослухавши Ба- люка, заквапився, оглядаючись навсібіч, щоб за­примітити Олю. А вона прошкувала з Василем через глинище додому.

— Де ти ходиш? — невдоволено буркнув слід­чий.

— Балюка зустрів. Ніяк не згадає, на кому ба­чив такі черевики, — сказав, швидше виправдову­ючись за свою затримку. — Ще золотий зуб ви­дасться йому знайомим.

— А ти не кепкуй, — присоромив мене Велико­шич. — Віддаси мені свідчення.

їдучи, згадував, як мені також здався знайомим той черевик, здоровий, чорний, з лискучими заклеп­ками, що мигнув серед ночі при світлі ліхтарика. Я зо два дні приглядався до взуття перехожих і налічив понад сорок схожих черевиків. Коли б то­ді пустили собаку по сліду, зловмисник уже б сидів перед нами. Але Великошич не схотів. Дивно й за­гадково. Я зиркнув на нього, суворого, з виразом упертої рішучості на обличчі. Він скосив на мене око, нагнувся і голосно сказав, щоб я почув:

— А ти не кепкуй!

Ми

обігнали Олю з Василем, вона навіть не гля­нула в наш бік. Тільки Хавара скорчив бридку пи­ку. Олина байдужість боляче шпигнула в серце. Не вкладалося в голові, що можна раптово охоло­нути, зчужіти й збайдужіти. Відганяв гірке почут­тя розчарування в Олі, що засівало душу сумніва­ми щодо її кохання. А може, його не було? Спа­лахнуло захоплення — і зникло, розтануло снігом навесні. Адже ми не перевіряли своїх почуттів, не гартували їх ні в труднощах, ні в розлуці. Ось во­но й розсипалось від першого дотику непорозу­міння.

— Ти чого не підійшов до Олі? — запитав Сер­гій Антонович, скориставшись тихим ходом мото­цикла по асфальту.

— Ми вже бачились.

— Коли?—зазвучали в його голосі нотки іро­нії. — Вже побили горшки, яких не встигли злі­пити?

— Та трохи, — признався нехотя, дивуючись йо­го спостережливості.

— Не переживай, Арсене,— весело підморгнув.— Усе владнається.

Я важко зітхнув, і, дякуючи гуркотові двигуна, Великошич не почув. Бажав одного — щоб справ­дились його слова.

Повернули в мій провулок. Біля хвіртки стояла мати з сусідкою, і та, вгледівши нас, пішла до сво­єї хати через дорогу. Мати стривожено поглядала на нас.

— Це правда?

Як швидко рознеслась по місту звістка про страш­ну знахідку.

— Правда, Віро Матвіївно.

— Що ж то за одна?

— Поки що невідомо.

Я здивовано глипнув на Великошича. Його від­повідь мене насторожила. Чи не збирався він вста­новити прізвище жінки й обставини, за яких вона загинула? Адже там лише одні кості. Жодної за­чіпки. Ні, Сергій Антонович або переоцінив свої здібності, що на нього не схоже, або просто хотів заспокоїти матір. Останнє вірогідніше.

У кімнаті він уважно роздивлявся фотографію матері Мошняк, потім перстень і кульчики, пере­читав усі свідчення. Поклавши все в планшет, рап­том знову дістав свідчення Дубовенко, пробіг по ньому очима.

— Слухай, Арсене, тут бракує одного факту, про який ти мені розповідав зі слів Дубовенко.

— Якого?

— А про буду? Забув? — примружився.

— Вона вдруге її не згадала, а я вирішив... Я ж перевіряв: розмовляв із Сташко на хлібозаводі. В місті тоді тільки вона їздила такою підводою, — стримуючи роздратування, відповів.

— Ні, друже, ти знову підскочиш на блокпост, і нехай впише, — повернув мені свідчення. — Обо­в'язково. І відразу — мені.

— Слухаюсь.

— Ну, не треба офіційності, — поклав руку на плече і зичливо посміхнувся. — Дратує мене «сприт­ник». Потерпаю, щоб не вчинив якогось нового зло­чину. А голими руками, без фактів і доказів, його не візьмеш.

— Чому ж ви мені не скажете?..

— Потім, Арсене, і не думай про мене погано, — ніби вибачився Великошич. — Наша помилка може обернутися великими неприємностями.