Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Я не наважувався заговорити при Шепеті. Торкнув слідчого за лікоть. Великошич повернувся до мене й насторожено подивився. Я очима показав, щоб одіслав Шепету. Сергій Антонович звів брови.

— Ви заступайте на зміну, — здавлено мовив до неї. — Ніна нескоро прокинеться.

Шепета боязко піднялася сходами, зникла за дверима. Великошич нагнувся до мене і тихо за­питав:

— Де?

— У лісосмузі, кілометрів зо два звідси.

— Жива?

У мене не повернувся язик відповісти, так, як він мені про знайдені останки жінки на глинищі. Я за­перечно похитав головою. Великошич наказав зв'я­затись

по рації з відділом, щоб викликали медичну карету і поставили машину на дорозі навпроти ко­пиці. Лікар і техексперт пішли стежкою в лісосму­гу, а ми обніжком. Слід помітний, але Байкал його не брав. Дощ зробив свою справу. І все ж ми пиль­но вдивлялися в траву, сподіваючись щось зна­йти.

— Він розбив лампочку, коли Дубовенко забіг­ла в хату по географію,—мимохідь розповідав Сер­гій Антонович.— Вона любила читати про різні країни. Знала географію краще за Ніну.

— Куди вона збиралася їхати на відпочинок?

— У Крим, через три дні. Вперше в житті.

Вона зустрічала і проводжала поїзди з далеких країв, а сама нікуди не вирушала. От і зібралась...

— Дубовенко була закутана в білу косинку з чорнильною цяткою на кінчику. Ніна ненароком доторкнулася пером, — пояснив слідчий.

На шляху до місця злочину ми нічого не знайш­ли. Прим'ята трава тяглася до міста. Вдруге я вже спокійніше дивився на Дубовенко. Потилиця розсічена чимось гострим. На білому, наче крейда, об­личчі вираз тихої упокореності. Лікар повернув її на спину, чорний кітель розсунувся. Кремова блуз­ка і сорочка спереду розірвані, на шиї й грудях синяки хижацьких укусів. Я відвернувся, подумав­ши: добре, що Шепета чергує, а Ніна спить.

— Звір, ох і звір! — скреготнув зубами Велико­шич.

На дорозі за лісосмугою засигналила машина. Я приніс ноші, і ми поклали на них Дубовенко. В тому місці колія вигиналась, і Шепета з блок­поста не могла нас бачити.

— Сходи прижени мотоцикла в кінець лісосму­ги, а я пройдусь по сліду,— сказав Великошич.

Я вертався на полустанок дорогою, щоб не пот­рапити на очі Шепеті.

Як далі житиме Ніна? Я почувався винним у її сирітстві. Адже, коли б не розпочав розслідуван­ня, нічого не трапилося б. Досі ніщо не загрожува­ло її матері. А я, мабуть, наступив вовкові на хво­ста. Хто ж Шмигло? Що він не вигаданий, я вже не сумнівався. І чомусь зринули в пам'яті останки тієї жінки, череп, розсічений на потилиці. Чи іс­нував якийсь зв'язок між схожими ранами? Чи не одна і та ж рука? Запеклі злочинці завжди мають свій «почерк» вбивства. Черевики, Балюк... Невже Роман Гнатович знав Шмигла? Я перебирав його знайомих. Шмигла серед них не було. А чи мені відомі всі його знайомі?

Спробував, не заводячи мотоцикла, щоб не по­чула Шепета, викотити його по схилу на дорогу. Але земля розгрузла, і колеса майже не прокручу­вались. Мотор загув, і я мерщій вскочив у сидіння, розвернувся і додав газу. Вмить вихопився на шлях. Від'їхав з півкілометра й оглянувся — Ше­пета, вся в чорному, дивилася мені вслід. Як вона

витлумачить мій вчинок? Що скаже Ніні? В її стані зараз краще непевність, аніж правда.

Зупинився з краю лісосмуги. Окинув поглядом дерева — Великошич іще не прийшов. Дощ ущу­хав: краплини поменшали і прозорі скісні серпан­тини порідшали. Не знати звідкіля потягло тютю­новим димом. Я пильніше оглянув

дерева. Ген стояв Сергій Антонович у зеленій армійській на­кидці. його постать майже зливалася з листям ку­щів. Він задумливо курив, що траплялось у винят­кових випадках. Я чекав. У пам'яті зринала жива Дубовенко, симпатична, життєрадісна жінка, з якою нещодавно розмовляв, і мені не вірилось, що вже ніколи її не побачу.

— Поїхали, Арсене,— Великошич важко опус­тився позаду мене на сидіння.

По дорозі до міста він більше не сказав ані сло­ва. Лише час від часу гірко зітхав. Мене теж охоп­лював відчай.

У будинку ми розійшлися по кабінетах. Я не хо­тів заважати Великошичу. В моєму пахло запус­тінням і нежилим помешканням. Відчинив ква­тирку й сів за стіл. Перезріла вишня, зірвана в ос­танній день напередодні відпустки, яку поклав у рівчачок календаря, побабчилась і зсохлась. Я по­чувався, ніби не залишав кабінету ні на день. Сергій Антонович мав рацію: відпустка вдома — не відпочинок, хоч усе робив для того, щоб мене не турбувати. Але я сам завантажився роботою. Інакше не міг. Колись відпочину. Попереду служ­би, як у мідного казанка.

Висунув шухляду стола, підняв на дні ріжок па­перу. Здрастуй, Олю, привітався до фотокартки. Споглядав милі риси обличчя: падав перший сніг, і Оля, наставивши долоні й задерикувато сміючись, ловила зірчасті сніжинки. Які ми були щасливі!

 Тоді в наші стосунки не вкралися моя потаємність та Олине ревнування. І до кого? Переді мною по­стала тоненька постать Ніни на дощі й вітрі, самот­ня, вбита горем, і пойняв сором за Олю. Напевне, коли дізнається, що дівчина зовсім осиротіла, мучи­тиме її совість.

Я почув, як клацнув англійський замок у дверях кабінету Великошича, і засунув шухляду. Сергій Антонович, шелестячи шкіряним одягом, зупинив­ся коло вікна, заклав руки за спину і якусь хвилю мовчки споглядав мокре листя.

— Він спочатку її оглушив, потім зґвалтував,— сказав.— І вбив. Смерть настала десь о першій го­дині ночі.

— А ще виявили якісь сліди? — мене особливо вразила наруга над Дубовенко.

— Жодного,— Великошич повернувся й уважно глянув на мене.— Проте ми можемо хоч зараз його заарештувати.

— У чому ж справа?!—схопився на ноги.— Сьо­годні Дубовенко, а завтра...

— А хто завтра, Арсене?

— Мошняк!— випалив я.

— Точно Мошняк?

— Не знаю,— стенув плечима.— Якесь перед­чуття.

— Вірне передчуття,— відійшов од вікна, і в ка­бінеті посвітлішало. — Ось ми і візьмемо його там.

— Чого ж чекати?

— У нас нема доказів, що саме він убив Дубо­венко. Нема. А до Мошняк він обов'язково прийде зі своїм знаряддям убивства. Аби не припинився дощ,— слідчий міцно потер перенісся.— Я ніколи так не бажав дощу.

— І це він убив мого батька?

— Слідство покаже, — ухильно відповів Велико­шич. — Ти збирайся додому.

— Мене візьмете на затримання?

— Обов'язково,—недоречно сумно посміхнувся.— Мошняк від сьогодні ночуватиме в себе. Її вже по­передили.

Як мені хотілося запитати його про Шмигла, про відвідини Балюка. Але стримався. Відчував, що нічого не скаже. Зате я знав, що, як тільки пустить­ся дощ, почнеться полювання на злочинця. Дощ для нього виявиться пасткою. Від однієї думки, що скоро побачу вбивцю, я ніби ціпенів.