Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Ще ніколи так загадково не розмовляв зі мною Сергій Антонович, мій учитель, наставник, люди­на, яку я намагався наслідувати в усьому. Відчу­

вав, що не втратив у нього довір'я, а йшлося про зовсім інше, чого ніяк не міг зрозуміти, збагнути, дійти своїм розумом. І, рвучи сливки, висував та спростовував усілякі домисли. Не випадково Вели­кошича занепокоїла буда. Але я добре пам'ятав, як Дубовенко, згадуючи, вжила слово «ніби»: «...ні­би на дорозі стояла буда, так далеко-далеко, тіль­ки виднівся дашок». Отож здалось їй чи приви­ділось. Непевне і невиразливе, мов сон, який за­був.

З

кватирки долинув дзвінок телефону, і я вмить опинився на землі. Бачив, як мати здійняла трубку, ворухнула губами, потримала її біля вуха і по­клала.

— Хто?

— Не знаю, —співчутливо дивилася па мене.

Невже Оля? Я б її впізнав по мовчанню.

Розділ двадцять п'ятий

У понеділок я вибрався на блокпост. Їхав неохо­че, боячись, що хтось помітить і скаже Олі, тоді буде ще важче з нею помиритись, бо ніби підтвер­диться ї'і підозра, що я залицяюсь до Ніни. І сміш­но, й брала злість: я не міг пояснити їй справжніх причин відвідин. Мені здавалось, що Оля навмис­не, з якоюсь метою, вигадала свою ревність, уда­вала ображену й ошукану. Чого вона домага­лась?

На стежці зустрів Ніну з порожнім відром. На­певне, вибігла з хати, зачувши мотоцикл. Вона ра­дісно дивилась на мене, застібаючи однією рукою неслухняні ґудзики на куценькому халатику.

— Ви знову до нас?

— Мати є? — запитав сухо.

— На городі. Ми вибираємо огірки. Я дуже люб­лю пуп'яночки, — щебетала дівчина. — Вони колючі-колючі, мов їжачки. Але мама...

— Поклич матір, — перебив її, не слухаючи про­сторікування.

Ніна затнулась і розгублено закліпала повіками, не тямлячи, чого я повівся з нею так грубо. Нараз круто повернулась і, похиливши голову, пішла на город. На схилі біля блокпоста сиділа Шепета: підфарбовувала камінчики, з яких було викладено: СЛАВА КПРС! Слово «СЛАВА» — біле, а «КПРС» — червоне. Вона мене побачила, але не огляну­лась, не звелася, виявляючи цілковиту байдужість. Мабуть, підсвідомо відчувала мою упередженість, якої, до речі, вже не було.

— Добрий день, Тетяно Прокопівно, — привітав­ся приязно, пам'ятаючи її лиху долю — безчестя.

Вона зиркнула на мене й кивнула, ворухнувши тонкими губами. Я не образився. Подумав, що без неї було б нелегко Дубовенко вибавити доньку.

З-за хліва з'явилась Ганна Микитівна з двома відрами, повними сизих огірків. Висипала їх у ко­рито, свіжі, росяні, і від них війнуло пахощами го­родини.

— Дякую вам за екскурсію, — розгортала огір­ки. — В Ніни тільки й мови про неї, — і, трохи зні­тившись, додала: — Інколи цікавиться, чого ви при­ходили.

А Ніна ні разу мене не запитала. Вона мов забу­ла, ким я працюю, захоплена подорожжю.

— Ви не турбуйтесь, я їй нічого не скажу, — за­спокоїв Дубовенко, що вдячно глянула на мене.— Ви не вписали, Ганно Микитівно, про буду.

— Якась буда... — стенула плечима. — Хіба воно важливе?

— У нашій роботі нема дрібниць.

В кімнаті вона дописала до свідчення речення і розписалася під ним. Я перечитав: «Коли провод­жала Карпаня, то на дорозі в Березівку, далечень­ко так, ніби виднівся дашок буди, в яких ото ко­лись

возили хліб». Кладучи до папки аркуш, я не передбачав, як багато важитиме для слідства са­ме та приписка, на перший погляд безневинна і за змістом непевна.

Я вирушив до прокуратури, щоб віддати Великошичу останнє свідчення. Під'їжджаючи, побачив заклопотаного Балюка, що непоспіхом, наче про­довжуючи роздуми над чимось, спускався з ґанку. Він мене не помітив, якби я не покликав його, галь­муючи.

— А, Арсен, — глипнув на мене і відвів значений погляд.

— У вас неприємності?

— Та ні.

У мене ледве не вихопилось: «А чого ж ви ходи­ли в міліцію?!» Але промовчав, раз сам не казав. Стало прикро, що Балюк нещирий зі мною. У кого ж він був? І з чим? Може, в школу залізли хлоп­чаки і щось поцупили? Ну, крадіжку від мене він би не приховував. Справжнє зачароване коло: Ве­ликошич з чимсь крився, а тепер Роман Гнато­вич.

— Я здибав Олю, — порушив Балюк незручне мовчання.— Ви не посварились? Вона сумна і якась провина в очах.

Звісно, його стурбував незрозумілий вираз Олиних очей, але згадкою про неї передусім сподівав­ся відвернути мою увагу від себе. Вперше хитру­вав зі мною Роман Гнатович, незграбно, соромля­чись у душі своєї потаємності. Відчував, що наша зустріч обтяжлива для нього.

— Вона нічого не говорила?

— Наче Василь збирається до Вінниці на роботу.

— Чого ж йому їхати від них?

— Там є підприємства глухонімих, гуртожитки. Хлопець у літах, хоче влаштувати своє життя, мати сім'ю... А ти хіба не чув?

— Оце вперше од вас, — і в мене майнула дум­ка, що тепер Сава Архипович залишиться сам, ко­ли одружуся на Олі. І вона, жаліючи батька, зна­ючи, що я не залишу матері, вирішила вдатися до ревнощів, щоб нам розійтись. Ні, втішав сам себе, Оля на таке не здатна. Надто вже несерйозна при­ключка — Ніна.

— Я сьогодні прийду допоможу, — пообіцяв Ба­люк. — Без Василя перекриття затягнеться, а ба­рометр показує на дощ.

— Коли ж він їде?

— Ніби в середу.

Справді, Хаварі в нашому місті не знайти собі пари, а хлопець він роботящий, не хуліган і до чар­ки не ласий. Напевне, важко Олі і Саві Архиповичу розлучатися з ним. Василеві теж нелегко, сті­льки років проживши вкупі, маючи Олю за сестру, а Придибу за батька. Звичайно, він їх не забува­тиме і вони його.

Сергій Антонович, сидячи за столом, кинув на мене уважний погляд, звівши голову від листівки з друкованим на ній портретом. Поруч лежала пап­ка з матеріалами всесоюзного розшуку.

— Приніс?

Я подав йому свідчення Дубовенко. Він читав його, а я дивився через стіл на листівку, на якій насилу розібрав перевернуті літери і великий на­пис: «Сіваиич Марта Йосипівна», далі дрібні літе­ри зливалися у суцільні смужки. Портрет до пуття не розгледів. Навіщо воно Великошичу? Роззирнувся по кабінету, мовби надіявся знайти в ньому

сліди перебування Балюка. А чи тут був Роман Гна­тович? Коли б жінка — пахло парфумами. Балюк курить... Ні залишку диму, ні попільниці на столі. До кого ж він приходив і з чим? По Сергію Антовичу нічого не видно: обличчя спокійно-заклопота­не, зосереджене. Раптом він уголос прочитав: