Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із зап­нутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим ди­мом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохо­лодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий по­гляд, спинився на моїх мокрих черевиках.

— Прогулянки не передбачається, Арсене,—ска­зав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт, — Взувай.

Сідаючи на стілець коло його стола, мені мимоволі впала в око папка з написом: «Вбивство гр. Шмигло військовослужбовців Загайгори...»

На­пис свіжий, зроблений десь хвилин п'ять тому. Мені перехопило віддих, і груди немов стисло лещатами. Я роззувався і взував чоботи ватяними руками на­че вві сні. Вбивцю названо. Шмигло, Шмигло... У моєму списку такого прізвища не було. Хто ж він? І чому мовчить слідчий? Я стримував тремтіння рук і губ.

Вбивцю названо!..

— Готовий? — Великошич наклав кашкета і по­відомив: — Зникла Дубовенко.

Я німо дивився на нього. Він невдоволено скри­вився, зрозумівши, що я ненароком прочитав на­пис. Замкнув папку у сейфі. Шмигло... Дубовенко... Ах, зникла Дубовенко, Нінина мати!

— Слухай, Арсене, — Великошич потермосував мене за плечі, приводячи до тями. — Ми зараз їде­мо на полустанок.

— Як зникла?

— Учора заступила на нічне чергування, — го­ворив, одягаючи плащ. — Уранці Шепета встала, а її ніде нема.

— Може, кудись пішла?

— Їм заборонено полишати пост.

— Ви вважаєте, що її?.. — я глипнув на сейф, де лежала папка.

— Так. Вона свідок номер один. Ех, довго зби­рали матеріали на мій запит,—скрушно мовив Сер­гій Антонович.

Мені не хотілося з'являтись на полустанок і ба­чити згорьованих Ніну та Шепету.

Густий, краплистий дощ сік обличчя. Непривітні хмари наче давили на плечі. Мокра лісосмуга, по­руділа стерня і обважніле гілля беріз справляли гнітюче враження безвиході. Мене лихоманило від збудження. Над кронами дерев виднівся дах блок­поста.

Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімна­ті поста виднілися постаті працівників міліції, слі­пуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, ска­пували з халатика па ноги., Вона відчужено диви­лася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ні­яка сила не зрушить її з місця. Великошич обій­няв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Пе­ред ним завбачливо розчинила двері Шепета.

Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалина­ми на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й про­винно завихляв хвостом. Напевне, він не брав слі­ду. Кивком привітався з провідником. Я вже огов­тався і міг тверезо дивитися на речі.

— Як справи, Карповичу?

— Погода ж... — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.

Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.

— Щось є?

— Поки що нічого.

— А що то за книжка?

— Підручник з географії для дев'ятого класу.

Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дро­том, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.

Вважав, що слідчий

передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло... Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукав і хто такий Шмигло?

Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, де­рев, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьо­хався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важ­кі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.

Відійшов од полустанка кілометрів два. Порів­нявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не- поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох де­сятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізнич­ника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали ку­щі. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.

— Ганно Микитівно, — тихо покликав.

Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути на Дубовенко збоку. її розсипані коси прибиті до­щем до трави, на потилиці забарвлені в темно-чер­воний колір. Кров... Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок ну­доти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.

Прихилився до стовбура клена і зсунув ворока з голови. Холодні краплі остуджували лице. То був перший злочин із вбивством, який довелося мені бачити. На чиїй совісті життя Дубовенко? Невже Великошич не міг передбачити і застерегти? Тепер Ніна кругла сирота. Хто ж наступний на приміті в Шмигла? Хто з них, з ким я розмовляв?

Уважно дивлячись під ноги, дістався краю лісо­смуги від поля. Трава на обніжку прим'ята в на­прямку міста. Ось кудою йшов злочинець. Боявся, щоб когось не здибати на стежці і не помітили з колії. Ніс Дубовенко на плечах. Я стежкою побіг до полустанка...

Біля блокпоста юрмилися старшина з Байка­лом, Шепєта, наш лікар, техексперт, Великошич і начальник залізничного вокзалу. На колії стояла дрезина. За кілька хвилин я підійшов до гурту. Слідчий говорив начальнику вокзалу:

— Пришліть сюди чергову. Хай Шепета поси­дить з Ніною. Дівчині нелегко. Зараз заснула піс­ля уколу.

— Зроблю, — з готовністю сказав начальник. — Я вам не потрібен?

— Можете йти, — відпустив його Великошич І звернувся до Шепети: — А ви не чули, коли розби­ли лампочку?

Шепета задерла голову до стовпа. Я й собі туди глянув. Під металевим абажуром порожньо.

— Чула, як дзенькнуло і в кімнаті пропало світ­ло. Думала, що перегоріла. Таке часто трапля­лось,— сказала Шепета, ще дужче зчорніла з лиця і всохла у тілі.

Я переводив погляд з одного на іншого присут­нього: на кожному обличчі печать заклопотаності й зосередження. На них ще не відбилось розгублен­ня і співчуття, не впала чорна тінь чиєїсь смерті.