Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Та, як на зло, випогоджувалось: здійнявся вітер і погнав сірі хмари, шматуючи їх. Подекуди в опо­лонках неба прозирала чиста блакить, де спалаху­вало сонце, посилаючи на землю світлі снопи про­міння. Вмиті дерева свіжо зеленіли листям. Мок­рий асфальт, розімлілий щоденною спекою, дихав вологим духом. З писком шугали ластівки. Хлоп'я­та в калюжах пускали кораблики, з вереском біга­ли в одних трусах. Заки я дістався дому, край неба зовсім поголубів і над річкою звелась веселка.

А я прагнув дощу.

Матері не застав. Спершу вийняв аркуш з нотат­ками і до фактів дописав — «вбивство Дубовенко».

До прізвища — «Шмигло» і поруч поставив великий знак питання. Аж після того поснідав. Нічого не йшло на думку. Одне крутилося в голові: хто Шмиг­ло? Найпростіше подзвонити в паспортний стіл, і че­рез кілька хвилин знатиму всі його анкетні дані. Я метнувся до телефону. Валентина Іванівна, пас­портистка, пообіцяла швидко розшукати. І хоч збіг­ло небагато часу, а видалось вічністю... Нарешті дзвінок. Тремтячою рукою записав: Шмигло, стрі­лочник вокзалу, 1921 року народження, мешкав на вулиці Кірова. Шмигло...

Я насилу перевів подих, так сперло мені в грудях од хвилювання. Взяв себе в руки.

Шмигло. Залізничник... Мені знову пригадалась касирка Ядвіга Марківна. Закортіло розшукати то­го Шмигла і поглянути на нього хоч здалеку, крадь­кома. Ось де я припустився помилки: вчасно не поцікавився знайомими касирки. Мене обсіла важ­ка досада. Я не знаходив собі місця і ніяк не міг добрати, що саме вивело слідчого на нього. Адже в моїх словах, що на вокзалі із старих працівників одна касирка і вона нікого не впізнала на фото­картках, ні підозри, ні натяку на кого-небудь. Як же Великошич розшукав Шмигла?

І тут мене осінило: на вулиці Кірова вбили Мошняка! Значить, слідчий обійшов усіх мешканців і хтось згадав якусь дрібницю, незначний штрих. А може, сам Шмигло своєю поведінкою, обставина­ми життя викликав недовіру? Мені хотілося гризти нігті. Але тепер залишалося одне: чекати дощу і непомітно глянути на Шмигла.

Розділ двадцять сьомий

Уже другий день стояла сонячна погода.

Я вибрав момент, коли Великошича не було в прокуратурі, і забіг у паспортний стіл. Довго ди­вився на маленьку фотокартку із Шмигла, на його здрібнені риси обличчя, щоб міцно запам'ятати. Зовні він виявився звичайним чоловіком: у піджа­ку, темній сорочці, застебнутій на всі ґудзики під саму шию, круглочолий, витрішкуватий від напру­ження перед об'єктивом, із зачесаним назад волос­сям. Ніяких особливих прикмет. І все ж у мене трем­тіли руки. Я дивився на вбивцю батька і двох вій­ськових, душогуба Дубовенко.

— Він часто після роботи підторговує на базар­чику,—раптом сказала паспортистка, вже немоло­да жінка в строгому синьому костюмі.

— Спасибі, Валентино Іванівно.

Її повідомлення значно полегшувало здійснення мого задуму.

Вдома, щоб швидше збіг час, взявся фарбувати всередині веранду. Незабаром початок учбового ро­ку, і мати все частіше пропадала в школі, райвно. Мабуть, учора сповістили Ніну й Шепету про смерть Дубовенко, і вже містом снувалися чутки, лиховісні, з неправдоподібними вигадками. Дійдуть вони і до Шмигла, до Олі й матері. В цьому випад­ку вона обов'язково запитає мене, щоб пересвід­читись.

Фарбувати стелю найнезручніше. Відганяв од се­бе нав'язливу картину, що бачив на полустанку,

та не міг: увесь час ніби вчувалося голосіння і причитання Шепети, ридання Ніни. Чим їй зарадити в горі? А я ще гнівався, що розтрубила про нашу по­дорож у Вінницю. Яка вона тоді була задоволена і щаслива! Напевне, добре, що людина заздалегідь не знає своєї долі. Наперед визначена біда отрую­вала б життя.

Крізь шибки веранди побачив на вулиці матір з учнями. Вони зупинились коло хвіртки. Я зліз із стільця. Мати із сльозами на очах, стишено та без­порадно запитала:

— Це правда?

Я кивнув відвертаючись.

— Коли?

— Учора.

— Ах, Арсене!.. — в материному голосі і відчай, і докір.

У душі вона звинувачувала мене за розслідуван­ня, яке спричинилося до загибелі Дубовенко. Я теж усвідомлював свою провину, що завчасно не перед­бачив, не застеріг. Що я? Великошич і той... Але хіба ми могли відразу натрапити на слід злочинця і викрити його, що вдало маскувався стільки років? На жаль, наші труднощі згарячу не беруться до уваги. І перед матір'ю поки що я не виправдаюсь.

Вона ввійшла до хати і через кілька хвилин вер­нулась на веранду з господарською сумкою та згорт­ками, переодягнена в темно-сіре плаття, в чорній косинці.

— Ми йдемо до Ніни, — сказала.

— У тебе ж серце...

Мати мовчки пішла. Учні перебрали в неї пакун­ки і сумку. Я опустився на стілець. Хоч би навідав­ся Балюк. Але Роман Гнатович не переступить по­рога, щоб не почуватися ніяково за щось приховане від мене. Я залишився сам із надвередженим бо­лем сумлінням. Один злочин став кроком до нас­тупного. Зловмисник не зупиниться, поки на волі. В своїх діях він вбачав порятунок, утечу від розпла­ти. Відома філософія вбивць. Ні я, ні Великошич до вчорашнього дня нічого їй не протиставили за браком фактів та доказів. До речі, в мене й досі їх не було, крім побічних і різних здогадок. І слід­чий тільки добу тому впевнено вивів на папці пріз­вище злочинця. Тепер коло замкнулася. Хай прос­тять мені Ніна, Шепета і мати, що через прагнення віднайти батькові сліди наклала життям безневин­на жінка. Я того не хотів і не передбачив.

Прости, Ніно!

Я знову почав фарбувати веранду. Від незвички нила шия, зате брудно-сіра стеля поступово зника­ла і новий салатовий колір милував око свіжістю.

До п'яти годин упорався. Нашвидкуруч переку­сив і подався до Будинку культури. О цій порі на вулицях людно: робітники і службовці поспішали з роботи. Зі мною віталися знайомі, деякі з німим запитанням дивилися в очі, але не наважувались відверто спитати про Дубовенко. Розуміли, шо та­ємницю слідства до суда не розголошують.

Вирішив зблизька поглянути на Шмигла, ніби мимохідь потрапивши на базарець. Раз він мене знав, про що свідчила пастка на дорозі, то нічого критись.

Звіддалік помітив під жовтою стіною гурт лю­дей, переважно жінок, і я влився у гомінливу юрбу, пробираючись до базарувальників, що вишикува­лись довгим рядом із дарами своїх городів, садків. На асфальті, купками на газетах і пілках, у коши­ках, відрах і слоїках просились до столу огірки, мо­лода картопля, редька, морква, сливки, яблука, грушки, порічки, аґрус, жерделі... Серед білих хусток налічив усього три кашкети. Їх власники найдужче цікавили мене.