Факир
Шрифт:
– Не наша то парафя, друже.
– Тейлор говорив серйозно врвноважено. Наче виголошував програму щойно створено парт. "Парт поетичних детективв".
– Нам би тут, з цю веремю розбратися. Часу ж небагато. Невдомо, що вн намислив. А раптом - нове вбивство? Не ясно ж, для чого йому потрбн т п'ять дб, як вн "забронював". А це - не зовсм добре. А точнше - зовсм навпаки. зупинити його - робота непроста. Бо вн - дракон солдний. Мудрий. Хитрий. Передбачливий. Стрла, пр'на в кущах проти Лукасового вкна, сокира в "Ункасовй" кмнат. Усе говорить саме за себе. Плюс намагання пустити нас хибним шляхом.
– У самснькому пекл?
– Богдан ледь не впав з лавки.
– Глузуте? Хоча... Можливо, Лукасова душа майнула й до раю. Але я н туди, н туди не поспшаю.
– Лисиця ледь стримував усмшку.
– Я теж, - пдморгнув приятелев Тейлор.
– Але зараз не про це. Уважно обстежимо кмнату. Може, щось та й знайдемо. То як?
Пропозиця зваблива, але ризикована. Гостювати вноч у кмнатах з небжчиками Лисиц ще не випадало. Проте цкавсть не давала спокою. Що тут удш? Тльки погоджуйся. Охота ж грша невол.
– Ех! Нехай уже станеться те, що статись одначе повинне, - ляснув по колну Богдан пдняв угору вказвного пальця: - О!
– Хе, майже вршами, - зрадв Тейлор.
– Вдповдь справжнього лицаря Ордену детективв!
– Поет клекотв задоволенням.
– Тод сьогодн, десь бля пвноч. Я до вас зайду. Одягнемося по-спортивному. Так зручнше.
– А як же ми туди потрапимо?
– спробував увмкнути холодний душ Лисиця.
– То вже мо турботи... Тихо! Андреас.
Звернувши з головно але на ту, де сидли "лицар", ходою володаря усх околиць наближався садвник з незмнними супутниками. Ротвейлери рухалися легко. Але за цим вдчувалась могутня сила. Яка може вибухнути щомит. Псля команди садвника. тод без варантв.
– Насолоджутесь, джентльмени?
– мовив вн, пдйшовши.
– Правильно. Повтря в нас цлюще. Я поки не потрапив сюди, цлу купу болячок мав. А тепер - юнак двадцятилтнй. Якби хто пшов, то й одружитись можна.
– Старий усмхнувся. "Детективи". теж
– Гаразд, не заважатиму, - знову озвався Андреас, - обйду володння, бо вже он ср. Та й докучати старечою балаканиною не хочу. Молодсть не зна, що таке старсть. в цьому перевага. А коли дзнаться, сама нею ста.
Вн покликав собак, що, граючись, подерлись у кущ, почовгав дал. Собаки озвалися на поклик вже радсно вистрибували поруч. Описуючи довкола Андреаса невидим вигадлив кола.
– Ну що ж, - зввся Лисиця, - треба трохи поспати. Нч обця розваги. Не-за-бут-н.
Тейлор теж устав, обо рушили до пансонату.
– Послухайте, "мстере Фокс", - сказав поет, коли доходили до головно але.
– А що ви, пробачте, наплели мстеру Казандзаксу про якогось там "мага-люзонста". Я, вдверто кажучи, вже й вилаяв вас подумки, як почув. Ну, думаю, все. Визвриться вн на так "фокуси". наша "робота" лопне мильною булькою. Але ж н... Пощастило...
– О, ви даремно хвилювалися, - заспоков Лисиця.
– Перед тим, як що-небудь сказати, я добряче думаю, бо звик за сво слова вдповдати. Один з життвих
– Тобто?
– Тейлор аж зупинився.
Богдан лише засмявся:
– Не переймайтеся. Нчого позамежного. Просто... Ще в школ, а потм в унверситет, я захоплювався подбними штуками. Показував фокуси. Факр! Чисто води! Правда, до Пнетт та Робера-Гудена мен далеченько, як звдси - пшки до Кива, та дечому усе ж таки навчився. хоча вже минули роки, думаю, що-небудь та й згадаю. для одного "творчого" вечора його вистачить.
– Ну, ви, я бачу, швець, жнець, на дуду грець, - весело сказав поет дружньо поплескав приятеля по плечу.
Рушили до пансонату. Той усе глибше зникав у вечрнй срост, нагадуючи замок з роману жахв, у якому неодмнно живуть привиди. вдбуваються тамнич под.
Глава V. "Народження "слдчого Теодоракса"
28 вересня 1993 року, острв Авг, 00 год. 14 хв.
Богдан узував новеньк бл кросвки "Puma", як у двер тихенько постукали. Три рази. Як домовлялися. Тейлор. Готовий до небезпечно гостини. Навдати мстера Лукаса. Його апартаменти. Поки земн, слава Богу. У "Прер". Але вже колишн.
Колишн апартаменти. Колишнього Лукаса.
– Хочете анекдот?
– мовив вн пошепки, коли опинився за зачиненими дверима.
– Хочу, - застиг Лисиця, готовий слухати.
– Зараз вн ну дуже доречний. Бо я нечасто до мертвякв у гост навдуюсь.
– Гаразд. Отже. Моя двоюрдна сестра Сесля мешка в Афнах, - почав поет, усмхаючись.
– Рокв зо два тому вийшла туди замж. Узагал-то, ми не дуже родичались. Але моя ттонька Елзабет, хай й Бог здоров'я да, прочувши, що збираюся до Грец, попрохала завезти Сесл пакуночок.
– Як завжди - наркотики?
– серйозно мовив Богдан.
– На жаль, н... А так хотлося.
– Тейлор теж умв жартувати.
– Слухайте дал. Прохання я виконав, але випадково... прихопив швагерову куртку. Ну, замсть сво. У нього, як на лихо, така сама. колр. розмр.
– Не дуже й смшно, - сипнув льодом розчарований Богдан. Бувало смшнше. Значно. Що аж за живт брався. А не так, як зараз.
– Та дослухайте ж, - розгнвався поет жартома.
– в кишен "ново" куртки я знайшов ось що.
– Вн протягнув маленьку чорну книжечку. У шкряну обкладинку ув'язнили "ксиву" слдчого грецько полц Василса Теодоракса. Лисиця уважно подивився на фотографю спалахнув фантастичною дею. Навть божевльною!
– Послухайте, друже, - почав натхненно, по черз рентгенячи зрадлими очима то поета, то фото його швагера, - якщо прибрати оц шикарн вуса, ви стали б... дуже схожим на грецького родича... Розумте, до чого я веду?
Тейлор аж вдсахнувся. Наче остергався, що Лисиця вдразу ж поголить його шикарну чоловчу прикрасу. Навть не спитавши згоди. Без мила й пни. Навть без леза. Просто поголить. все.
– Та ви що?!
– пошепки прокричав поет.
– Н за як грош! як ви таке могли подумати? Це ж частина мене. Важлива! Навть не уявляю, як з'явитися в кол друзв безвусим. На глум пднмуть! Н. Про це не може бути й мови!