Факир
Шрифт:
Тейлор перетворився на твердиню. Могутню й непохитну. Не пдходь!
– Розумте, - пошився в дипломати Лисиця, - я хоч "колишнй факр", усе одно не зможу приклети вуса вашому фотографчному родичев. Як там його?
– глянув у посвдчення.
– "Василсу Теодораксу". Щоб схожсть стала деальною. Це неможливо...
– Н ще раз - н!
– гнвно витиснув поет.
– Шкода, - похмуро мовив Богдан, ховаючи посвдчення до кишен.
– Я хоч не схожий на мстера Теодоракса, ншого виходу не бачу. Дива в житт трапляються. нколи. Може,
Лисиця вдвернуся до вкна. Та за мить рзко озирнувся:
– Та зрозумйте ж! На представника закону зовсм накше дивитимуться. Не як на звичайну людину, що знчев'я граться в детектива. Тут усе серйозно...
Тейлор дивився вбк , важко дихаючи, напружено мовчав.
Богдан ршуче пдйшов до шафи:
– Мен ж боятися нчого. У мому кол мене люблять усякого. Без жодних пояснень. Хоч пд Фантомаса пострижись, хоч у костюм Адама причалапай...
Вн дстав пстолета й запхав за пояс пд куртку.
Тейлор потопав у нершучост. Лисиця помтив це й виршив пдлити бензину:
– А тим часом убивця хай спокйнснько обдуму нов плани. береться х виконувати... Теж без найменших перешкод.
Поет занервував. Його внутршн катаклзми помтн за клометр. Останнм акордом стало голосне чмихання й тупання носаком.
– А-а-а, бсова ви личина, мстере Фокс. Гаразд. Здаюсь, - сказав вн наче крзь зуби, але то лише зовншн. В душ ж уже не пручався.
– Але все це - заради перемоги Справедливост. Ех, який товар, така й цна. Зачекайте, я швидко.
Богдан лишився сам. Дстав пстолета. Витяг магазин, обдивився й загнав назад. "Хтозна, - мркував, - як поведеться з нами мстер Лукас. Мертв гостей не полюбляють. А цей ось помчник у таких ситуацях зайвим не бува".
Погладив "грашку", наче живу, знову запхав за пояс. з нею спокйнше. - надйнше.
Тейлор увйшов без стуку. Безвусим Богдан його ще не бачив. ...
– засмявся. Це образило. Нби на незагойну рану пдступно сипонули сол. Мшок. Навть два.
– Вибачте, мстере Тейлор, - став заспокоювати приятеля.
– Це... випадково... Е-е-е... Нов виростуть ще кращ. Густш... Хоча... Так теж нчого. Я б сказав - навть краще. Тепер ус жнки "Прер" упадуть до ваших нг.
– Год жартувати, - з вдлунням гнву мовив поет. Жаль за прикрасою не минав.
– Мстер Лукас зачекався.
Богдан тльки тепер побачив: за пазухою у поета щось заховане.
– А що тут?
– запитав, повертаючи посвдчення Теодоракса.
– Дещо, - поважно вдповв Марк.
– З голими руками до туди не потрапити.
– Чудово. Ходмо.
З надю впевненстю рушили.
28 вересня 1993 року, острв Авг, 00 год.26 хв.
Обережно вислизнули з номера сторожко рушили коридором. Керувати узявся Тейлор. Пояснив: спочатку -
На третй поверх дсталися без пригод. М'яка килимова доржка приглушувала кроки. Зупинились напроти триста сьомого. Тейлор дстав пакунок, розгорнув, Богдан побачив "дещо": складаний нж, свчку й товстий мотузок, зав'язаний вузлами сантиметрв через сорок-п'ятдесят.
– Де це ви все взяли?
– ледь не св вд здивування Лисиця.
– Знамо, де...
– по-змовницьки пдморгнув поет.
Зараз Тейлоров потрбен нж. Тому решту вддав Лисиц. Розклав заходився бля замка. Не встиг Лисиця добре розгледти, як двер пддалися й беззвучно розчинились.
– Ну, ви й чарвник, - прошепотв зрадлий Богдан.
– Нчого особливого. Ким тльки не довелося побути. Навчений.
– То, може, й Лукасов двер - як ц - за дв секунди?
– Там замок нший, складнший, - категорично вдрзав поет.
– Я вдень обдивився. Безнадйний варант.
Прослизнули до кмнати вдразу ж - до вкна. З ним проблем ще менше.
Тейлор обв'язав мотузком нжку лжка, переврив надйнсть мовив:
– Ползете ви. Я страхуватиму. Опинитесь на мсц - смикнете. Я тут "замету слди", а потм стукну у двер. Ось так: тук... тук... тук-тук.
– Домовились.
– З Богом.
Лисиця видерся на пдвконня, розвернувся обличчям до поета й почав обережно спускатися. Тейлор притримував мотузок. Коли Богданова голова зникла в темному прорз вкна, для Тейлора почалося найважче - чекання. Як дивно влаштован земн закони! Коли поспшаш, час, мов прудконогий гепард, завжди тебе випереджа. Зате коли випада очкувати, тут уже вибачай: йому поспшати нкуди. тепер вн - супервайлувата черепаха - рухаться сонно та повльно...
Смик... Смик...
Тейлор вдчув "пульсування" мотузка.
– Зрозумв, - прошепотв вн став вдв'язувати...
Тим часом Богдан, витягнувши зброю, почав обережно нишпорити Лукасовим номером. Оглянув кмнату, хол, ванну й туалет. Розчинив дверцята шафи - зазирнув ще й туди - нкого. З полегшенням зтхнув. Сховав "Маленького Тома". Пдйшов до дверей. Чекати на Тейлора. Той надовго не лишив приятеля в непримнй компан.
– Порядок, - прошмигнувши у щлину розчинених дверей, прошепотв поет.
– Опустть жалюз - почнемо.
Вн дстав срники з свчкою, запалив. Вдшукав Лукасв свчник - в номер стало свтлше.
– А свою свчку навщо ж ви брали?
– прошепотв, не зрозумвши, Богдан.
– Дивна ви людина, - пдморгнув поет, - блукате у флософських джунглях, умте робити фокуси, захоплютесь логкою, а не розумте простих речей: коли йтимемо звдси, я вичищу вск вставлю нову свчку. Що тут хтось був, пдозри не виникне н в кого.
"От дурень, - вилаявся подумки Лисиця, - до цього й самому можна додуматись".
– Гаразд, з чого почнемо?
– дловито поцкавився Тейлор.