Нащадки «Білого Хреста»

Тимчук Віктор

– Товаришу капітан, там до вас відвідувач.

– Хто?

– Якийсь хлопець.

Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…

– Заходьте.

Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий – мов нещодавно виліз із

підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.

– Давайте ближче, – запросив його і кивнув на стілець.

Хлопець нерішуче ступив.

– Я… я Зубовський, – промимрив ледь чутно.

А й справді – Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.

– Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!

– Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. – На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.

– А чого ховалися?

– Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. – Він облизав сухі губи. – Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… – Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.

– Ну-ну, далі, Вадиме, – підохотив його нетерпляче.

– Ось… – Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.

Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.

– Чия вона?

– Не знаю, – шморгнув носом.

– Як не знаєте? – строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. – Але ж ви принесли її!

– Я, – похнюплено погодився Вадим. – Знайшов…

– У своїй кишені, – єхидно додав я.

– Ет, я ж казав собі – не повірять! – у відчаї махнув рукою.

– Стривайте, не гарячкуйте, – охолодив його. – Як усе трапилось?

– Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки – і на дачу.

– А зараз додому не заходили?

– Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.

Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.

– Де ви того ранку зустрілися з Богданом?

– Біля м'ясного павільйону.

А Шалапуха заперечував. Чому?

– До вас ніхто не підходив?

– Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…

Показав йому фото з Корча-Роптанова.

– Ви знайомі з ним?

– Ні.

– Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?

– В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.

– Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? – свідомо задав наївне запитання.

– Як

чого? – витріщився на мене. – Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!

Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.

– Сховайте і ходімо.

– Куди? В кепезе? – підупало запитав тремтячим голосом.

– Не беріть дурного в голову, – заспокоїв його. – В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.

Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина – наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.

45.

Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся – забракло рішучості переступити поріг.

– Давай, давай сміливіше, – бадьоро сказав йому.

Зубовський щось буркнув – чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук – і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.

– Це – Зубовський, – мовив я, стримуючи усміх.

– Зубовський?! – Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. – Знайшли, голубчика.

– Ні, сам прийшов до нас, – заперечив.

– Сам? – Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. – Це вже добре. І з чим прийшов?

Вадим глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.

– І у вас? – несамохіть вихопилось у слідчого.

Я нахилився до Гліба й прошепотів:

– Додому він не заходив.

– Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, – запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.

Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.

– Впізнаєте? – запитав слідчий.

– Вперше бачу, – звів брови Зубовський. – Поржавіла…

– Це кров, – сказав Гліб. – Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… – зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: – Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.