Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Тик-мик - i цей нi­чо­го не вiд­ка­же, тiльки все:

–  Не ку­ри, бо я те­бе ви­ве­ду!

–  Нi, не ви­ве­де­те, бо я бi­ле­та маю. Не­хай па­ни не ку­рять, то й я не ку­ри­ти­му, а як їм вiльно, то й ме­нi.

–  Дак ти ж би хоч узяв вий­шов з ва­го­на та пос­то­яв там над­во­рi та й по­ку­рив.

–  Коли па­ни ви­хо­ди­ти­муть над­во­рi ку­ри­ти, то й я ви­хо­ди­ти­му, вжеж!

Тут той па­нок iз зак­ру­че­ни­ми ву­си­ка­ми як пiд­бi­жить до ме­не, як ки­не ме­нi на тап­чан ци­гар­ку:

–  На, - ка­же, - ку­ри, чорт би те­бе взяв, та тiльки не ча­ди сво­єю смо­лою!

–  Нi, - од­вi­тую, - у ме­не й свiй є, - на­що ме­нi цей? Не ки­да­й­те ме­нi, па­не, бо я не со­ба­ка.

Та хоп тую ци­гар­ку пальцем та й ски­нув її

до­до­лу. Як iз­чи­ниться тут ле­мент та крик! Як поз­бi­га­ються всi! Па­ни ла­­ються, па­нiї дрi­бо­тять та знов-та­ки ла­ються, кон­дух­тор лi­зе вiд­чи­ня­ти то­го вiт­ро­го­на, що вго­рi, та со­бi ве­ре­щить, а я мовч­ки сид­жу та лю­леч­ку пих­каю.

–  От бу­де стан­цiя, - я те­бе на стан­цiї ви­ве­ду, їха­ти не дам да­лi!
– ка­же кон­дух­тор.

А той пан iз чор­ною бо­ро­дою гля­нув на нього пильно та й пи­тається:

–  Хiба ви маєте пра­во не да­ва­ти па­са­жи­рам їха­ти? Кон­ду­х­тор верть, - по­жи­вив­ся, як пес ма­ко­го­ном, - нi­чо­го не вiд­­ка­зав та й по­дав­ся со­бi. Змовк­ли й па­ни, тiльки со­путь та плю­ють, а той пан iз чор­ною бо­ро­дою чо­гось смiється мо­вч­ки з-за своєї кни­ги. За­гу­ла ма­ши­на, - уже й стан­цiя. До­жи­­да­юся я то­го кон­дух­то­ра, - не йде ме­не ви­во­ди­ти. I по­їзд ру­шив, а йо­го не­ма. Ну й га­разд! Я тим ча­сом дав­но вже й люльку до­ку­рив, i дим од неї роз­вi­яв­ся, за­тих­ли й па­ни мої зов­сiм. Прос­ко­чи­ли ми так iще стан­цiй зо три, - знов за­­ма­ну­ло­ся ме­нi ку­ри­ти. Те­пер уже, дум­ка, - вий­ду справ­дi з ва­го­на та над­во­рi по­ку­рю - од­нак же ме­не жiн­ка ви­го­нить, як я ку­рю в ха­тi, - во­на вже й звик­ла до на­шо­го руч­ко­­во­го, а то ж та­ки па­ни, - з нез­вич­ки, то їм во­но i в но­сi, i в гор­лян­цi теє… Тре­ба й їх по­жа­лi­ти, ав­жеж… А сво­го пра­ва я вже до­ка­зав. Од­на­че тiльки сяг­нув у ки­сет по люльку, хо­тiв тут на­би­ти, бо над­во­рi вi­тер, - ко­ли це той пан з чор­ною бо­ро­дою, що ме­не обо­ро­няв, пе­ре­сi­дає до ме­не.

–  Куди їде­те?
– пи­тає.

–  Та до Ч.
– вiд­ка­зую.

–  Дiло там маєте?

–  Атож!
– ка­жу, а то­го й не приз­на­юся, чо­го са­ме їду, на­би­ваю люльку да­лi.

–  Чи не хо­че­те, - го­во­рить, - мо­го?

Та й по­дає ме­нi по­вен кап­шу­чок ци­га­рок панських.

–  Та спа­си­бi, дя­кую, - у ме­не ще й сво­го по­тяг­не: вже ко­ли ку­рець, то маю свою люльку й тю­тю­нець.

–  Та свiй i на­да­лi здасться, - умов­ляє, - а я був би ду­же ра­дий, як­би мо­го за­жи­ли: який вiн вам бу­де на смак.

Подивився я на нього, - смiється з ме­не вра­жий пан: не хо­­че ню­ха­ти руч­ко­во­го, так пiд­но­сить ту­рецько­го. А втiм, вид­ко, що доб­рий чо­ло­вiк, - мо­же, вiн, щоб свар­ки зно­ву не бу­ло та на­па­ду на ме­не. Не­ма вже чо­го ме­нi сва­ри­ти­ся, ко­ли вiн до ме­не по-людсько­му ози­вається.

–  Добре, - ка­жу, - ко­ли ва­ша лас­ка, то й вiзьму. Узяв, по­дя­ку­вав, за­ку­рив та й ду­маю со­бi: «Бач, як во­но на свi­тi дiється: то як со­ба­цi ки­да­ли, а те­пер уже як лю­ди­нi по­да­ють та прип­ро­ху­ють. Еге-ге! Тре­ба тiльки не по­да­ва­ти­ся! Так же я те­пер i ро­би­ти­му!» Ото со­бi ду­маю, а тим ча­сом ма­ши­на уже й до Ч. до­бi­гає.

Приїхав я до Ч., - у ме­не, ка­жу ж, та­ки й дi­ло бу­ло там до знай­омо­го чо­ло­вi­ка. До обiд iз тим чо­ло­вi­ком, а то­дi по­ку­пив де­що… Уве­че­рi б мож­на й на ма­ши­ну, щоб до­до­му, та в ме­не дум­ка не та­ка. Тре­ба ж iще по­ди­ви­ти­ся, яко­во то са­мо­му со­бi па­ном бу­ти. Ку­ди б же ме­нi пi­ти? Роз­пи­ту­ва­тись у лю­дей не ва­жив­ся, щоб, бу­ва, не нас­мi­яли­ся, а на­ду­мав со­бi так, що пi­ду до тi­ят­ру. Хоч я сам у ньому й не був, та та­ки по­по­вич наш ме­нi роз­ка­зу­вав, що там шут­ку­ючи та­ке роб­лять, не­на­че справ­дi во­но є: i ко­ха­ються, й цу­ра­ються, i ми­ряться, i сва­ряться, ще й уби­ва­ють од­не од­но­го… а що вже спi­ва­ють та тан­цю­ють!… i так ка­же, що без со­ро­му при лю­дях i цi­лу­ються… А па­ни си­дять та див­ляться. Отож пi­ду й я по­ди­ви­ти­ся та й куп­лю со­бi панське мiс­це.

Пiшов, ход­жу

по го­ро­ду та чи­таю по тих стов­пах, де здо­ро­вi га­зе­ти на­лiп­лю­ють, з от­та­ке­лез­ни­ми лi­те­ра­ми - шу­каю, чи не­ма де тi­ят­ру. Так усе або вчо­ра був, або завт­ра бу­де, а сьогод­нi не­ма. От ме­нi не щас­тить. Ход­жу вiд стов­па до стов­па, як дур­ний… Ко­ли та­ки нат­ра­пив на своє. Хоч во­но й не тi­ятр, та та­ки щось на нього ски­дається: "у за­лi дво­рянсько­го соб­ра­нiя кон­церт". Од­мi­на йо­го зна, ду­маю со­бi, що во­но за кон­церт! Од­на­че, про­чи­тав­ши га­зе­ту, ба­чу, що там гра­ють i спi­ва­ють, - ну, то мож­на й слу­ха­ти. А по­чо­му ж там пла­тять? Є мiс­ця по пiв­кар­бо­ван­ця i по кар­бо­ван­цю й по два. Ото вже са­ме панськi, як по два. А де ж це во­но є? На­пи­са­но: "в за­лi дво­рянсько­го соб­ра­нiя". Це ж, ма­буть, там, де па­ни-дво­ря­ни зби­ра­ються… то я ж знаю, бо ко­лись ту­ди сам до приз­во­ди­те­ля дво­рянсько­го дос­ту­пав­ся за гро­мадською спра­вою. Чо­го ж ме­нi ще й шу­ка­ти? Ото и моє - де па­ни, там i я. Ну, по­ки ще ра­но, то вер­нув­ся на квар­ти­ру до знай­омо­го чо­ло­вi­ка, де­що роз­пи­тав­ся, ку­ди та як у те соб­ра­нiє йти, та, дiж­дав­ши­ся то­го ве­чо­ра, й прос­тую ту­ди. Пiд­ход­жу до ве­ли­ко­го то­го до­му, - от, що, знаєте, по­зад со­бо­ру, аж там уже пе­ред две­ри­ма на­ро­ду-на­ро­ду - тиск! Раз у раз тiї хва­лi­то­ни пiд'їздять та все ту­ди, та все ту­ди! Це ж бу­де тiс­но­та та­ка, що й києм не про­тис­неш. Ну, ду­маю, го­лу­бе, дер­жись цуп­ко, бо тут, гля­ди, ще дуж­че за­ви­хо­рить, як на ма­ши­нi в пер­во­му кла­сi! Та так смi­ли­во слiд­ком за од­ним па­ном у тi ж две­рi.

Тiльки всту­пив, ко­ли якесь ла­кей­ське опу­да­ло за­раз ме­не за ру­ку хап!

–  Ти чо­го сю­ди?

–  Не ха­пай, - ка­жу, - не пос­пi­шай­сь!
– та од­вiв йо­го ру­ку та й по­дав­ся со­бi.

Iду да­лi так, як ме­нi ска­за­но, ко­ли справ­дi си­дить за сто­лом якась пан­ноч­ка i бi­ле­ти про­дає. Пi­дiй­шов i со­бi.

–  Дозвольте ме­нi, ко­ли ва­ша лас­ка, бi­лет!

–  Нєту, - ка­же, - всi поп­ро­да­ла, тiльки в пер­вих ря­дах єсть.

–  Отого ж ме­нi й тре­ба - пер­во­го ря­ду, - да­вай­те йо­го ме­нi.

–  Два руб­лi, - ка­же.

–  Дарма, - вiд­ка­зую, - да­вай­те!
– та й по­даю їй два кар­бо­ван­цi.

Взяла гро­шi й да­ла бi­ле­та. Там па­ни ще роз­дя­га­ються, ну а я со­бi був у чу­мар­чи­нi, то так прос­то й пi­шов у ту за­лу, - не пи­тав­ся й ку­ди, бо ме­нi вже роз­ка­за­но, де по­вер­та­ти. Як увiй­шов, то тут уже - не бу­ду бре­ха­ти - та­ки ста­ло ме­нi ду­же мо­то­рош­но. Ха­та та­ка здо­ро­ва, як клу­ня, та де! ще бi­ль­ша!… та вся бли­щить, - ну, не­зис­ти­но ще дуж­че, як у церк­вi!… А пов­нi­сiнько стiльцiв нас­тав­ля­но… на­род веш­тає­ть­ся, та все па­ни та па­нi, - якi си­дять, якi хо­дять… Зро­ду-звi­ку не ба­чив та­ко­го, - як­би не на­мi­рив­ся йти, то, ма­буть би, вер­нув­ся, а то що ду­же вже за­тяв­ся.

–  Держись цуп­ко!
– знов ка­жу со­бi та все по­су­ва­юся, та все по­су­ва­юся по­ма­лу про­мiж па­на­ми та про­мiж стiльця­ми, до сво­го пер­во­го ря­ду цi­ля­ючи… Та ще тi па­нiї з дов­ги­ми хвос­та­ми, - ну їй же ти бо­го­вi моєму, - од­нiй так у той во­лок уп­лу­тав­ся, як па­ру­бок у гар­бу­зин­ня, - ма­ло не впав… Щось ме­нi за це й ска­за­но, та не ро­зiб­рав… Див­ляться на ме­не всi та ди­ву­ються, од­на­че пус­ка­ють… По­ма­лу про­тю­пав я до то­го пер­во­го ря­ду, знай­шов свiй сьомий но­мер та й сiв. Бi­ля ме­не нi­ко­го не­ма, - тiльки геть-геть двоє яких­ся так, як я, у пер­во­му ря­дi си­дять. Сид­жу, мов­чу й не ози­ра­юся. Див­лю­ся на тi здо­ро­вен­нi пат­ре­ти, що по стi­нах, та на той хор­топ­лян, що гра­ють на ньому… А по­зад ме­не усе ша­мо­та­­ються па­ни, усе ша­мо­та­ються, i вже чую, що щось, ма­буть, про ме­не го­мо­нять, бо раз у раз: "Смот­ри! Смот­ри!" Зи­р­нув я так тро­хи че­рез пле­че, - ко­ли па­ни куп­ка­ми поз­би­ва­ли­ся, го­мо­нять та на ме­не по­ка­зу­ють. А це, ба­чу, один наб­ли­жається до пер­во­го мо­го ря­ду, крут­нув­ся ра­зiв зо два та й став ко­ло ме­не.