Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Робiтники по­ча­ли ог­ля­да­ти ка­мiнь.

–  Ну, з їм бу­де мо­ро­ка!
– про­мо­вив один.

–  Та здо­ро­вий!
– до­дав дру­гий.

–  То нi­чо­го, що здо­ро­вий, а ось по­ди­ви­мось, як йо­го про­би­ва­ти, - ска­зав Панько. Ану лиш да­вай свер­дел!

Почали вер­тi­ти ка­мiнь, б'ючи по сверд­лу мо­лот­ком: ка­мiнь ма­ло по­да­вав­ся.

–  I що б бу­ло кра­щий стру­мент узя­ти!
– сер­див­ся Панько, що по­ряд­ку­вав дi­лом. А то цим - до ве­чо­ра не зро­биш дiр­ки.

–  Та й ве­чiр не­да­ле­ко, - оз­вав­ся хтось.

–

 I доб­ре, бо вже й кiст­ки бо­лять на цiй чор­то­вiй ро­бо­тi, - до­дав один шах­тар.

–  Не жу­рись!
– од­ка­зав мо­ло­дий ви­со­кий па­ру­бок, - за­те за­вт­ра не­дi­ля, по­гу­ляємо!

–  Погуляємо!
– тро­хи зло вiд­ка­зав йо­му чо­ло­вiк з бо­ро­дою. Вiн при­хо­див на ро­бо­ту з се­ла i мав сьогод­нi йти до­до­­му, не­су­чи свiй за­ро­бi­ток сiм'ї. Па­ру­бок же той жив на шах­тi i всi гро­шi вит­ра­чав на се­бе. Пер­ший був по­ряд­ний гос­по­дар i не мiг бу­ти при­хильний до ши­бай­го­ло­ви шах­тарської.

–  Погуляємо! Вам усе тiльки б гульки справ­ля­ти! За гулька­ми й дi­ла не знаєте.

–  А яко­го я дi­ла не знаю?
– роз­сер­див­ся па­ру­бок.

–  А от та­ко­го, що те­бе по­си­ла­но взя­ти пу­тя­що­го стру­мен­ту, а ти взяв каз­на-що.

–  Велике ли­хо!
– вiд­мо­вив па­ру­бок. Як тре­ба бу­де, то пi­дiй­мусь та й вiзьму кра­щий.

–  А во­но й справ­дi тре­ба взя­ти, - про­мо­вив Панько.
– Ану лиш до­будь!

–  Круть-верть - за­раз бу­де!
– ска­зав па­ру­бок. Хо­дiм, Се­ме­не!

Другий па­ру­бок, той, що ла­яв ро­бо­ту, пi­шов з їм до цеб­ра. Три шах­та­рi по­сi­да­ли, при­хи­лив­ши­ся спи­на­ми до ка­ме­ню­ки. Двоє по­ча­ли за­раз же кру­ти­ти ци­гар­ки i по­за­ку­рю­ва­ли їх вiд лам­пи, що при­че­пи­ли збо­ку на стi­нi. Панько не ку­рив. Вiн ду­же вто­мив­ся. Сьогод­нi йо­му бу­ло ба­га­то ро­бо­ти. Хо­тi­ло­ся вiд­по­чи­ти. По­ки то­ва­ри­шi ку­ри­ли й роз­мов­ля­ли, вiн мовч­ки си­дiв, прип­лю­щив­ши очi. За­люб­ки зга­ду­вав, що сьогод­нi пi­де до­до­му, об­миється, вiд­по­чи­не й по­бу­де в своїй сiм'ї. Сiм'ї всього - жiн­ка мо­ло­да та ма­ленький син, ро­кiв три йо­му бу­ло. Влiт­ку Панько хлi­бо­ро­бив, а взи­м­­ку за­роб­ляв по шах­тах. Цей за­ро­бi­ток да­вав йо­му змо­гу не вбо­жi­ти, ще тро­хи й пiдп­рав­ля­ти своє гос­по­дарст­во. Вiн те­пер ду­мав про свою теп­лу чис­теньку хат­ку. Во­на так i в'явля­лась йо­му, а се­ред неї Одар­ка. I об­лич­чя в Одар­ки так на­че всмiх­ну­ло­ся до нього. Якесь лю­бе, ла­гiд­не по­чу­ван­ня об­ня­ло Панька, i йо­му так схо­тi­ло­ся швид­ше ту­ди, до неї й до си­на. Ну, Да­нь­ко за­пев­не спа­ти­ме, як вiн прий­де, але завт­ра вже ж спи­тається:

–  А со ме­нi тат­ко при­нес­ла з сах­ти?

Чудний! Зав­сiг­ди з ма­тiр'ю, чує, як на неї ка­жуть "во­на", то й со­бi на всiх, i на чо­ло­вi­кiв, i на жi­нок, по­чав ка­за­ти "во­на". Тре­ба бу­де взя­ти йо­му в крам­ни­цi яку канх­ве­ти­ну. Бо так то­бi лю­бо об­нi­ме за шию та й ка­же:

–  А со при­нес­ла?

А Одар­ка до­жи­да­ти­ме йо­го, хоч як пiз­но вiн прий­де, во­на не ля­же… Ус­мiх осяй­нув ума­за­не в са­жу чор­не

об­лич­чя Па­нько­ве. Йо­му зно­ву схо­тi­ло­ся по­ба­чи­ти Одар­ку за­раз бi­ля се­бе… Нi, са­мо­му бу­ти за­раз бi­ля неї…

–  А ось i ми!
– гук­нув го­лос ма­ло не над са­мим Паньком.

Панько розп­лю­щив очi. Па­руб­ки вже вер­ну­ли­ся з стру­мен­том. Тре­ба бу­ло ро­би­ти. Тро­хи не­хо­тя вi­дiр­вав­ся Панько вiд своїх мрiй i встав. З но­вим стру­мен­том ро­бо­та пiш­ла кра­ще. Але все як ка­ме­ню­ка по­да­ва­ла­ся по­га­но, бо ду­же твер­да бу­ла.

–  Та ну йо­го к бi­су, всi ру­ки обш­муг­ля­вi - про­мо­вив чо­ло­вiк з бо­ро­дою, спус­ка­ючи ру­ку з мо­лот­ком. Бу­де й стiльки!

–  Не гли­бо­ко бу­де, не ро­зiр­ве враз, - ска­зав Панько.

–  Дарма, уд­ру­ге мож­на, ко­ли тре­ба бу­де.

Панько по­заст­ром­лю­вав у поп­ро­вiр­чу­ва­нi дiр­ки пат­ро­ни.

–  Ну, хлоп­цi, гай­да в це­бер! Я за­раз по­за­па­люю гно­ти.

Чотири шах­та­рi пiш­ли до цеб­ра, по­ки­нув­ши Панька за­па­лю­ва­ти. Па­ру­бок за­че­пив ста­ро­го:

–  А що, от i при­нiс, що тре­ба, й не за­га­ялись.

–  Мовчи вже! Про те­бе й ку­ри со­ко­чуть по смiт­ни­ках, що ти та­кий мо­тор­ний,вiд­мо­вив той.

–  Та про ме­не хоч ку­ри со­ко­чуть, дядьку Анд­рiю, а про вас i то­го не­ма!
– вiд­ка­зав па­ру­бок, ула­зя­чи в це­бер.

–  Га-га-га!
– за­ре­го­та­ли­ся шах­та­рi.
– От так утяв!

–  Утяв!
– роз­сер­див­ся дядько Анд­рiй, уже сто­ячи в цеб­рi в той час, як iн­шi ще вла­зи­ли.

–  Утяв! Як­би йо­му язи­ка втя­ти, так ото бу­ло б доб­ре! А то ду­же дов­гий, - щоб не при­да­ви­ло ко­ли в шах­тi гру­дя­кою.

Шахтарi зно­ву за­ре­го­та­лись, i пiд ре­гiт па­ру­бок гук­нув уго­ру:

–  Пiднiмай!

Цебер сми­ко­ну­ло й пiд­нес­ло вго­ру.

–  Стiй! стiй!
– скрик­нув дядько Анд­рiй.
– А Панько?

За ре­го­том та за спiр­кою шах­та­рi зов­сiм за­бу­ли, що Па­нько му­сить сiс­ти з їми. Во­ни зир­ну­ли на­низ i по­ба­чи­ли Панька.

–  Стiй!
– згук­нув з усiєї си­ли па­ру­бок.

Цебер спи­нив­ся. Панько все це ба­чив. Вiн од­ра­зу зга­дав, що пат­ро­ни по­за­би­ва­но нег­ли­бо­ко, що гно­ти бу­ли ко­рот­кi. Ви­бух му­сить бу­ти за­раз - ось-ось. Ко­ли це­бер спус­титься, то ка­мiн­ня вда­рить прос­то на то­ва­ри­шiв. Все це вiн зрозу­мiв за од­ну мить.

"Що бог дасть!" - про­май­ну­ло у йо­го в го­ло­вi. I перш нiж то­ва­ри­шi встиг­ли гук­ну­ти, щоб спус­ка­ти, вiн го­лос­но кри­к­нув:

–  Пiднiмай!

Цебер зно­ву смик­ну­ло й вiд­ра­зу ви­нес­ло на­го­ру. Панько по­вер­нув­ся, щоб ки­ну­ти­ся на­бiк у дру­гий хiд­ник. Але са­ме в цю мить iз тем­ря­ви блис­ко­ну­ло яс­ним ог­нем, по­тiм уда­ри­ло, i важ­кий гу­гот стру­со­нув шах­ту. Панько по­чув, як що­сь штовх­ну­ло йо­го в гру­ди й ки­ну­ло вавз­нем. Як дим роз­вi­яв­ся, то­ва­ри­шi ки­ну­лись у шах­ту. Панько ле­жав за­раз же тут, i йо­го гру­ди бу­ли од­нiєю ве­ли­кою кри­ва­вою ра­ною…

1893. I. 17.