Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Мужичок, - ка­же, - ти не ту­ди по­пав.

–  Нi, ту­ди, - ось у ме­не й бi­лет є, - вiд­ка­зую, а сам со­бi ду­маю: точ­нi­сiнько, як i на ма­ши­нi.

–  То що, що бi­лет, - ка­же, - то дар­ма, а мож­на тут си­дi­ти тi­льки то­му, хто в панськiй оде­жi, а в му­жи­чiй - нi.

–  Хiба, - до­вод­жу, - оде­жа слу­хає? Ад­же лю­ди!

–  Та лю­ди - лю­ди, та тiльки не в та­кiй оде­жi. Це дво­ря­н­ське соб­ра­нiє, так му­жи­кам не го­диться.

Дошкулив вiн ме­не. Стри­вай же ти, ду­маю, -

заг­ну й я то­бi кар­люч­ку. Та й пи­таю:

–  А хi­ба, - ка­жу, - па­ни тут щось по­га­не ро­би­ти­муть, що не мож­на й ди­ви­тись на нього?

А вiн со­бi круть та й по­бiг од ме­не, нi­чо­го не ска­зав­ши. Бi­жи! Ко­ли тро­хи зго­дом ту­по­тить знов щось до ме­не, - здається, той ла­кей, що оде­жу з па­нiв iз­нi­мав.

Прийшов:

–  Мужичок, ус­та­вай, iди!

–  Чого?
– пи­таю.

–  Нiдзя, тут только гос­по­дам мож­на, па­нам.

–  Хто зап­ла­тив за бi­лет, той тут i пан, - од­ка­зую.
– Я зап­ла­тив, то й си­дi­ти­му.

–  Iди, бо ви­ве­дуть!

–  Побачимо, - ка­жу.
– Ви луч­че йдiть до сво­го дi­ла, - чо­го ви до ме­не при­че­пи­лись, як шевська смо­ла?

Побiг i цей тим слi­дом. Мо­же, вже й го­дi, i по­ки­нуть?
– ду­маю со­бi. От­же не по­ки­ну­ли! Ба­чу, су­не до ме­не отой хва­та­льний, що по ба­за­рю хо­дить та пе­ре­ку­пок га­няє, аж за­са­пав­шись, аж стiльцi ва­ля, - так пос­пi­шається.

Прибiг та як за­ши­пить:

–  Вон от­сю­да!

–  Ваше бла­го­ро­дiє, - ка­жу, - ви на ме­не не кри­чiть, бо я гро­­шi вiд­дав так, як i па­ни.

–  Взять йо­го!

Тут де не взя­лись отой са­мий ла­кей­чук та по­лi­цей­ський. Ухо­пи­ли ме­не та й ве­дуть. Iду, не опи­на­юся, бо ба­чу, що вже не по­мо­жеться. Ну й со­ром же бу­ло про­мiж то­го пансько­го на­тов­пу йти! А во­ни, ге­монськi, ще й смi­ються!…

Коли це якiсь па­ни­чi на­зуст­рiч:

–  За що ви йо­го ве­де­те: вiн же має бi­лет.

–  Не ва­ше дi­ло, не мi­шай­тесь у по­лi­цей­ськi дi­ла!
– за­гар­чав хва­тальний.

Вивели ме­не в сi­ни, ка­же хва­тальний до сол­да­та:

–  Забери йо­го в по­лi­цiю, - хай пе­ре­но­чує, а завт­ра я йо­му по-своєму роз­ка­жу, як у кон­цер­ти хо­ди­ти. Еч, хам­лю­га, ще й у пер­вий ряд!

Повiв ме­не сол­дат. Iде­мо ву­ли­цею - тем­но вже над­во­рi, лi­х­та­рi скрiзь пос­вi­ти­ли­ся.

Пройшли тро­хи мовч­ки.

–  А ку­ди це ми йде­мо?
– пи­та­юся.

–  Хiба не чув?
– од­ка­зує.
– У по­лi­цiю йде­мо.

«А бо­дай би ти пi­шов кру­га-свi­та!» - ду­маю со­бi, а сам пи­таю:

–  Так хi­ба це ви й справ­дi в по­лi­цiю ме­не ве­де­те?

–  А ве­ду.

–  А на­що?

–  Бо зве­ле­но.

–  А що ж у по­лi­цiї бу­де?

–  Закину те­бе в тем­ну, то пе­ре­но­чуєш. Хi­ба не чув?

–  Чув, - ка­жу.
– А як пе­ре­но­чую,

то що бу­де?

–  А то­дi над­зи­ра­тель бу­де то­бi роз­ка­зу­ва­ти по-своєму.

–  Що ж то во­но: по-своєму?
– пи­таю.

–  Хiба не знаєш?

–  Не знаю.

–  Ну, то завт­ра твоя мор­да зна­ти­ме. Як по­чув я те, то так ме­нi мов ок­ро­пом хто в об­лич­чя ли­нув, а да­лi й дух пе­ре­би­ло. Зро­ду ме­не не би­то, - хi­ба ко­ли ма­ти, як пус­ту­вав ма­лим, сторч ган­чiр­кою вда­ри­ла. Це вско­чив по са­мi ву­ха!

Ще по­мов­ча­ли. То­дi я й ка­жу:

–  А що як­би я за­раз оце вiд вас та втiк?

–  Який швид­кий!
– од­ка­зує.
– По­ма­лу, бо по­па зва­лиш.

–  Ну, а як­би та­ки втiк?
– зно­ву я на­ма­га­юся.

–  То я б те­бе наз­дог­нав i мор­ду на­бив.

«А щоб ти i в стар­цях щас­тя не мав за та­ке сло­во!» - ду­маю та й знов у ме­не сер­це ог­нем узя­лось. Та тре­ба тер­пi­ти, щоб не бу­ло гiр­ше. А вiн на ме­не ско­са по­зи­ра та:

–  Не ос­та­вай­сь, не ос­та­вай­сь по­за­ду, - iди лиш по­пе­ре­ду!

–  Та я, - ка­жу, - й не зос­та­юсь, а я так со­бi ду­маю: що як­би я вам кар­бо­ван­ця в ки­ше­ню вки­нув?

–  То то­дi б, наз­дог­нав­ши, мор­ди не бив, а тiльки узяв за ши­яку та та­ки й по­тяг би у по­лi­цiю.

–  А як­би два кар­бо­ван­цi, то, мо­же б, вам важ­ко бу­ло бiг­ти?

–  Нi, не ду­же… Ти ба­гач, бi­ле­ти в пер­во­му ря­дi ку­пуєш.

–  Отож, що ба­га­то вит­ра­тив­ся я, - ка­жу.
– Нi, а як два з по­ло­ви­ною, то вже, ма­буть, за­ва­жуть, ма­буть, не пiд­бi­жи­те?

–  Хто йо­го знає… А що ж я над­зи­ра­те­ле­вi ка­за­ти­му?

–  Скажете, що втiк по тем­но­му, а ви за­че­пи­лись, упа­ли та й не наз­дог­на­ли.

–  Хто йо­го знає… Да­вай три, то, мо­же, й важ­ко бу­де.

Виняв я три кар­бо­ван­цi та уки­нув йо­му в ру­ку. А ми дiй­шли са­ме до тем­нi­шої ву­лич­ки. Я й мет­нув­ся ту­ди, - бi­жу, аж зем­ля пi­до мною го­рить, аж дух ме­нi за­би­ває. Озир­нувсь, - уже йо­го в тем­но­му не до­ба­чу. То­дi за­вер­нув у дру­гу ву­ли­цю, чую - то­рох­тить… їде зво­щик. Пi­дож­дав та так на нього й ско­чив.

–  На стан­цiю, та швид­ше! Чи вспiємо на поїзд?

–  Поганятиму, то вспiємо.

–  Так по­га­няй же!

Поки до стан­цiї, то все бо­яв­ся, що спiз­ню­ся, а як увi йшов у стан­цiю, то вже не знаю, як i бi­ле­та вхо­пив, як i у ва­гон ус­ко­чив. I що ж би ви ду­ма­ли? Аж по­ки поїзд ру­шив, то тру­сив­ся. Не страш­но ме­нi тих по­лi­цей­ських са­мих, та страш­но тiєї ганьби та зне­ва­ги. Отак я то­го пра­ва до­бу­вав­ся… та й не до­був­ся… Вер­нув­ши­ся до­до­му, то й жiн­цi дов­го не приз­на­вавсь. А да­лi та­ки й ска­зав. Во­на на ме­не мок­рим ряд­ном, що стiльки гро­шей пе­ре­вiв.