Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

–  Тобi, - ка­жу, - бай­ду­же, що з ме­не так наз­ну­ща­ли­ся, тi­ль­ки за гро­шi кло­по­чеш­ся!

–  Так то­бi й тре­ба!
– гри­має, - не ви­тi­вай аби­чо­го!

Ну, що ти їй ка­за­ти­меш? То, як їхав, так аж пла­ка­ла, а як цi­лий вер­нув­ся, так i бай­ду­же, - аби гро­шi! Та то б iще дар­ма, а то бi­да, що хоч я їй на­ка­зу­вав, щоб нi­ко­му анi­те­лень, од­на­че во­на та­ки роз­ка­за­ла про все своїй сест­рi Хо­ти­нi, а в тiєї язик як ло­па­тень, - так усi й до­вi­да­ли­ся. Смi­ються то­дi з ме­не:

пансько­го пра­ва, - ка­жуть, - до­бу­вав­ся. А во­но й неп­рав­да: не пансько­го, а та­ки людсько­го. Та де во­но в нас є?

1902. XII. 5

м. Чер­нi­гiв

УКРАЛА

Тiльки вчи­тель увiй­шов у клас, за­раз по­ба­чив, що там ро­биться щось не­пев­не. Шко­ляр­ки та шко­ля­рi юр­мою ото­чи­ли ко­гось i про щось пал­ко й го­лос­но го­мо­нi­ли. Го­мiн був не­лас­ка­вий, сер­ди­тий. Зро­зу­мi­ти по­ки нi­чо­го не мож­на бу­ло. Чуть тiльки бу­ло, що на ко­гось дi­ти сер­ди­лись, ко­мусь до­ко­ря­ли.

Зараз же дех­то по­ба­чив учи­те­ля, i по­чу­лось про­мiж дiтьми:

–  Василь Мит­ро­вич прий­шов… Учи­тель прий­шов.

Дiти стих­ли i всi по­вер­ну­лись до вчи­те­ля. Учи­тель пi­дiй­шов i спи­тавсь:

–  Що тут у вас дiється?

Усi мов­ча­ли, сто­ячи навк­руг од­ної пар­ти. На тiй пар­тi си­дi­ла Олек­санд­ра. Олек­санд­ра бу­ла шко­ляр­ка пер­шо­го ро­ку, доч­ка сiльсько­го пи­сар­чу­ка-п'янич­ки. Во­на си­дi­ла, ни­зь­ко пох­ню­пив­ши го­ло­ву i вту­пив­ши очi у свiй стiл. Її бi­ля­ве, усе у вес­нян­ках, об­лич­чя бу­ло бi­ле як крей­да. Во­на вхо­пи­ла­ся ру­ка­ми за стiл, мов бо­яла­ся, що її тяг­ти­муть ку­дись си­ло­мiць.

Учитель ще раз спи­тавсь:

–  Що тут у вас ста­ло­ся?

Озвалась Прiська - под­ру­га й то­ва­риш­ка Олек­санд­ри­на. Батько її був у еко­но­мiї за при­каж­чи­ка. Прiська бу­ла дiв­чи­на си­та, доб­ре го­до­ва­на - во­на зав­сiг­ди при­но­си­ла з до­му га­р­ну їжу: пи­рiж­ки, пе­ре­пiч­ки, кор­жi то­що. Во­на по­га­но вчи­­ла­ся, але бу­ла ду­же ве­се­ла i не мог­ла го­во­ри­ти не смi­ю­чи­­ся. Во­на й те­пер, ос­мi­ха­ючись, за­го­мо­нi­ла:

–  Та Олек­санд­ра…- Прiська по­ча­ла й зас­мi­ялась, не до­ка­зав­ши.

Учитель спи­тавсь:

–  Що Олек­санд­ра?

–  Украла в ме­не хлiб!
– до­ка­за­ла Прiська i зов­сiм за­ре­го­та­ла­ся, i її не­ро­зум­нi сi­ро-си­нi очi з смi­ху аж схо­ва­ли­ся за си­ти­ми що­ка­ми.

Ця звiст­ка ду­же вра­зи­ла й зди­ву­ва­ла вчи­те­ля. Та­ко­го в шко­лi ще не бу­ло. Учи­тель знав, що де­якi з дi­тей ще до­ма, перш нiж у шко­лу по­ча­ли хо­ди­ти, бу­ли де в чо­му грiш­нi, але в шко­лi по­ки нiх­то в грiх не вска­ку­вав. На Олек­санд­ру вiн теж нi­ко­ли нi­чо­го не ду­мав. Во­на бу­ла прос­то дiв­чи­на бо­яз­ка - ма­буть,

на­ля­кав її батько-п'яни­ця.

Учитель гля­нув на Олек­санд­ру й спи­тавсь:

–  Олександре, прав­да цьому?

Вона мов­ча­ла й си­дi­ла не­ру­хо­мо, як кам'яна. Учи­тель зро­­зу­мiв, що Прiська ка­за­ла прав­ду. А Прiська вже не мов­ча­ла й то­рох­тi­ла:

–  Вона не впер­ше це кра­де. Во­на кiлька ра­зiв у ме­не тя­га­ла. Тiльки ки­неш тор­бу з пи­ро­га­ми - так i по­тяг­не. Та я все мо­в­ча­ла. А оце вже сьогод­нi… Ба­чу, вхо­пи­ла хлiб та й по­бi­г­ла з шко­ли у двiр, та зай­шла за де­ре­во, та й їсть. Я при­бiг­ла до неї, а во­на зля­ка­лась. "Не ка­жи,- ка­же, вчи­те­ле­вi, я то­бi ма­лю­нок дам…"

Учитель ще раз спи­тав­ся:

–  Олександре, прав­да цьому?

Але й те­пер Олек­санд­ра мов­ча­ла i си­дi­ла не­ру­хо­мо. Один ве­ли­кий шко­ляр, не зов­сiм ро­зум­ний i не ду­же жа­лiс­ли­вий, за­го­мо­нiв:

–  Та що там її пи­таться? Хi­ба й так не вид­ко, що прав­да. Бач, що ви­га­да­ла, - крас­ти! її тре­ба прог­на­ти з шко­ли!

Школярi за­гу­ли:

–  Треба! Тре­ба!

Учитель ска­зав:

–  Чому ж то так?

–  А то­му, що во­на кра­де, а ви або ми на ко­го iн­шо­го ду­ма­ти­ме­мо по-дур­но­му.

Iншi ка­за­ли:

–  Це нi­чо­го не мож­на бу­де й по­ло­жи­ти в шко­лi, як­що крас­ти­муть.

–  А хi­ба во­но гар­но, як ка­за­ти­муть на шко­ля­рiв, що во­ни кра­дуть, - до­да­ва­ли тре­тi.

Учитель ска­зав:

–  Ось що, дiв­ча­та й хлоп­цi. Ви он уже на­ла­го­ди­лись ви­го­ни­ти Олек­санд­ру з шко­ли, а ще не знаєте до пут­тя дi­ла. А мо­же, во­но й не так бу­ло? Тре­ба пос­лу­ха­ти спер­шу, що Олек­санд­ра ска­же.

Той-таки ве­ли­кий шко­ляр по­чав був зно­ву:

–  Та що там слу­ха­ти, хi­ба й так не вид­ко?… Але йо­го за­раз же спи­не­но:

–  Цить! Ва­силь Мит­ро­вич прав­ду ка­жуть. Вже ж тре­ба зна­­ти, що во­на ска­же.

Усi об­лич­чя по­вер­ну­ли­ся до Олек­санд­ри, усi очi вту­пи­ли­ся в неї. Всi до­жи­да­ли вiд неї сло­ва. Але во­на й те­пер си­дi­ла, мов скам'янiв­ши. Во­на схо­ва­ла го­ло­ву ме­жи пле­чi й при­­щу­ли­лась, не­на­че спо­дi­ва­лась, що її ось-ось уда­рять, хо­ча зна­ла, що в шко­лi не б'ються.

Учитель спи­тав­ся:

–  Ну, Олек­санд­ре? Ка­жи, - ми жде­мо.

Мовчить. Учи­тель зно­ву:

–  Не ду­май, що ми всi хо­че­мо на­па­да­ти­ся на те­бе. Нам тре­­ба тiльки зна­ти прав­ду. Мо­же, це ще й не так, як ка­жуть, та я й ду­маю, що не так.

Блiде об­лич­чя в Олек­санд­ри зро­би­ло­ся вiд­ра­зу як жар чер­во­не. Але ж во­на мов­ча­ла.

А вчи­тель ка­зав да­лi:

–  Еге, я ду­маю, що це не так. Ме­нi здається, що Прiська яко­сь по­ми­ли­ла­ся i що ти не вин­на.

Олександрине об­лич­чя на­хи­ли­ло­ся аж до сто­лу.