Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

Та й даю бi­ле­та. Гля­нув вiн раз, два… зниз­нув пле­чи­ма… То­дi ззир­нув­ся з iн­ши­ми па­на­ми. А тi слу­ха­ють, що ми го­во­ри­мо.

–  Справдi, - ка­же до них, - у нього пер­во­го кла­су бi­лет.

Тут iще дех­то з па­нiв пi­дiй­шов, див­ляться на мiй бi­лет та ди­ву­ються.

–  Хто ж це то­бi дав?
– пи­та­ють.

–  Нiхто, - ка­жу, - ме­нi не да­вав, я сам со­бi ку­пив.

–  Нащо ж ти йо­го ку­пив? Це ж до­ро­го - у третьому кла­сi де­шев­ше, - ози­вається товс­тий пан з та­кою бо­ро­дою, що з щiк те­лi­пається,

а по­се­ре­ди­нi го­ле.

–  А де­шев­ше, - од­вi­тую.

–  Так на­що ж ти сю­ди ку­пив?

–  А ви ж, па­не, на­що сю­ди ку­пи­ли, а не в тре­тiй? Ад­же ж i вам де­шев­ше бу­ло б.

Один пан, та­кий ог­ряд­ний со­бi, з чор­ною бо­ро­дою, зас­мi­яв­ся та й ка­же:

–  Правду го­во­рить.

А той товс­тий пан, що шлях у нього се­ред бо­ро­ди вiд гу­бiв до шиї, вже тро­хи й сер­ди­тенько:

–  То ти, а то я!
– нав­чає.
– Ти не рiв­няй, а ко­ли вже сiв тут, так си­ди ти­хо та чорт зна чо­го не роз­ка­зуй.

–  Та хi­ба ж то я вас, па­не, за­че­пив? То ж ви ме­не зай­ня­ли, - вiд­го­во­рюю йо­му, та ба­чу, що во­но сер­ди­те, та вже й мов­чу со­бi. І во­но за­мовк­ло i пiш­ло в ку­то­чок до вiк­на та й сi­ло навп­ро­ти ме­не, тiльки навс­ко­си тро­хи, бо я скраю си­дiв.

Поки ми так оце ба­ла­ка­ли, вже й поїзд ру­шив, а тро­хи зго­дом i кон­дух­тор ус­ко­чив, - той-та­ки, що ме­не ви­ряд­жав до третього кла­су. Ди­виться на бi­ле­ти та цо­кає по них. Дi­й­­шов i до ме­не та:

–  Ти чо­го тут? Я ж то­бi ка­зав, що не в цей ва­гон.

–  Аж во­но та­ки в цей, - од­ка­зую та й по­даю йо­му бi­ле­та. Вiн зирк та й нi в сих, нi в тих.

–  Так це, - ка­же, - твiй… ваш бi­лет?
– уже не знає, як йо­му й ка­за­ти.

–  Та мiй же, мiй, - од­по­вi­даю.

Вiн то­дi гля­нув так ней­мо­вiр­но по па­нах, а той ог­ряд­ний пан з чор­ною бо­ро­дою, чи­та­ючи книж­ку, та й ки­ває з-за кни­ги го­ло­вою:

–  Його, йо­го, - ка­же.

Здвигнув кон­дух­тор пле­чи­ма, цок­нув по бi­ле­то­вi та й вер­нув. По­дав­ся да­лi. Ко­ли це трош­ки зго­дом пiд­хо­дить до ме­не той мо­ло­денький па­нок iз бi­ля­ви­ми ву­си­ка­ми. Зi­пер­ся на стовп­чик, уту­пив у ме­не очi та й пи­тає:

–  А ти ж, му­жи­чок, як це: зав­сiг­ди їздиш у пер­во­му кла­сi?
– Ви­пи­тує б то, що во­но за чо­ло­вiк.
– Так, як бог дасть, - ка­жу.
– Чи, мо­же, ти ко­зак?…

–  Та ко­зак.

–  А де ж ти жи­веш: на се­лi чи ху­тiр свiй маєш?

–  На се­лi.

–  Далеко вiд стан­цiї?

–  Де там, за­раз i стан­цiя.

–  Ти ж на стан­цiю хо­диш чи їздиш?

–  Як ко­ли йду, а як тре­ба, то й їду, - вiд­ка­зую спо­кiй­ненько, - що то во­но да­лi бу­де?

–  А їздиш же ти од­ним ко­нем чи па­рою?

–  Як тре­ба, то й трьома поїду.

–  Возом, чи, мо­же, чим iн­шим?

–  Як тре­ба во­зом, то й во­зом, а як чим iн­шим, то й iн­шим, - одс­пi­вую па­ни­че­вi, зга­ду­ючи свою гар­бу.

–  Ти ж сам їздиш, чи, мо­же, й най­мит у те­бе є?

–  Чому не­ма?

–  А ха­та ж у те­бе

ве­ли­ка? До­ку­чи­ло вже ме­нi це.

–  Та са­ме як на ме­не, - ка­жу.
– А у вас, па­не, яка, - чи ве­ли­ка?

–  Як?
– го­во­рить.

–  Та ха­та, - ка­жу, - у вас ве­ли­ка?

–  А то­бi яке дi­ло до моєї ха­ти?
– вже сер­диться па­нок.

–  Та ви ж за мою пи­таєте, - вiд­ка­зую так со­бi пло­хенько.
– А най­ми­та ви дер­жи­те, па­не, чи са­мi на стан­цiю їзди­те?

–  Чорт зна що го­во­риш!
– од­ка­зав ме­нi на те па­нок та од­вер­нув­ся та й пi­шов.

Ну, дар­ма. Си­ди­мо со­бi та й їде­мо. Па­ни про своє го­во­рять, а я сам со­бi про своє ду­маю та на вся­чи­ну роз­див­ля­юся. Ме­не по­ки­ну­ли, вже й не див­ляться на ме­не. Доб­рий тю­тюн па­ни вжи­ва­ють, аж пах­не. Наш так смер­дить, а цей як ла­да­нець. Як­би та­ко­го чо­ло­вiк за­жи­вав, то жiн­ка й не ви­го­ни­ла б у сi­ни з люлькою. Е, а це вже не ла­да­нець! Товс­тий пан iз двоїстою бо­ро­дою та за­ку­рив та­ку товс­тю­чу чор­ну ци­гар­ку, прос­то з лис­тя кру­че­ну. Ну, та й мiц­на! Ця й ме­нi дух за­би­ває. Тре­ба, ма­буть, са­мо­му по­ку­ри­ти, а то за­да­вить. Отак со­бi ду­ма­ючи, ви­тяг ки­се­та та й на­би­ваю люльку. На­бив, за­ку­рив… Ко­ли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не ту­ди-то, що це мої па­ни каш­ля­ють уже вiд мо­го лю­леч­но­го. За­раз i пiд­бi­гає той па­ни­чик iз зак­ру­че­ни­ми ву­си­ка­ми:

–  Мужичок, а му­жи­чок, а за­чим ти ку­риш?

–  Та, - ка­жу, - па­не, по­ку­ри­ти схо­тi­ло­ся.

–  Не мож­на тут ку­рить!
– го­во­рить.

–  Адже ж па­ни ку­рять, - од­ка­зую, - от i у вас ци­гар­ка в ру­ках.

–  То, чуєш, та­бак не той, а в теб'я тю­тю­ни­ще та­кой, што ввесь ва­гон зас­мер­дев.

–  Коли ж у ме­не не­ма iн­шо­го. А хi­ба ж, - пи­таю, - тут му­жи­цько­го тю­тю­ну не мож­на вжи­ва­ти, а са­мий панський?

–  Авжеж!

–  А де ж це на­пи­са­но?

–  Отам!
– та й по­ка­зує на таб­лич­ку.

–  Нi, па­не, я письмен­ний: там на­пи­са­но про те, щоб не ви­хо­ди­ти з ва­го­ну, як поїзд їде, а не про тю­тюн.

Коли тут як зiр­веться з мiс­ця той пан з дво­ма мич­ка­ми на що­ках, як пiд­бi­жить до ме­не, як гу­ко­не:

–  Вон, муж­лан! Вон! Не смiй ку­рить своєї смер­дю­чої ги­до­ти!

А сам аж тру­ситься зо злос­тi, а чер­во­не об­лич­чя аж двиг­тить. Ну, ме­нi спер­шу тро­хи мо­то­рош­но ста­ло, а да­лi ду­маю: чо­го? Та й ка­жу, пих­ка­ючи со­бi лю­леч­ку:

–  Ви, па­не, не кри­чiть i не ту­по­тiть, бо й мої та­кi са­мi гро­шi, як i ва­шi, а ота ци­гар­ка, що в вас у ру­цi, мо­же, во­на ме­нi смер­дю­чi­ша, нiж вам моя люлька.

Як же за­ту­по­тить мiй пан, як же за­ре­пе­тує: - Кон­дух­тор! кон­дух­тор!

Та й по­бiг iз ва­го­на. За ма­лу го­ди­ну вже й з кон­дух­то­ром вер­тається. За­раз той до ме­не:

–  Не ку­ри!

–  А хi­ба ж не вiльно?

–  У пер­во­му кла­сi не мож­на та­ко­го тю­тю­ну.

–  А де це на­пи­са­но?