Оповідання

Гринченко Борис Дмитриевич

А ко­ли во­на не по­ба­чить жи­во­го тат­ка, ко­ли во­на зос­та­неться са­ма на свi­тi, то що їй то­дi? Хто її так по­жа­лує, так обо­ро­нить, як тат­ко? Нiх­то, нiх­то! I, ма­буть, кра­ще бу­ло б, ко­ли б во­на не жи­ла вже на свi­тi, ко­ли б i її та шах­та пог­ли­ну­ла. Ко­ли тат­ко вмер, ко­ли тат­ко ле­жить у шах­тi не­жи­вий, то на­що їй жи­ти? Во­на про­си­дi­ла ввесь цей день нi­ма й не­по­руш­на. До неї зно­ву при­хо­ди­ла Гор­пи­на, їсти при­но­си­ла, та не мог­ла во­на їсти. На нiч во­на не пiш­ла до­до­му, - спо­дi­ва­ла­ся, що вно­чi, мо­же, ви­бе­руть

во­ду. Во­на ляг­ла до­лi бi­ля то­го ка­ме­ня, зiб­гав­ши­ся, як клу­бо­чок. Який­сь жа­лiс­ли­вий шах­тар ук­рив сер­деш­ну своєю сви­тою. Але во­на не спа­ла. Во­на то ле­жа­ла, тру­ся­чи­ся з хо­ло­ду, то пiд­во­ди­лась i ди­ви­ла­ся, як бi­ля шах­ти ро­би­ли лю­ди, чуд­но ося­янi чер­во­ним свi­том од ма­ши­ни, од ламп. Во­ни все ро­би­ли, во­ни не спи­ня­лись: ко­ли втом­ля­лись од­нi, при­хо­ди­ли iн­шi за­мiсть їх, а ро­бо­та все не до­роб­ля­лась, а в ямi все бу­ла во­да. Ма­ру­ся да­рем­но до­жи­да­ла­ся всю нiч.

Вранцi во­на зно­ву сi­ла на ка­ме­ню­ку. Сiв­ши, по­чу­ла, що їй по­га­но якось. Во­на вста­ла. Лед­ве вста­ла, - вiд­ра­зу зда­ло­ся їй, що лю­ди ко­ло шах­ти, ва­гон­чи­ки, шах­то­ва бу­дiв­ля зда­ле­ка - все це враз якось за­хи­та­ло­ся, ру­ши­ло й поп­лив­ло пе­ред нею. Во­на хо­тi­ла зро­зу­мi­ти, що це та­ке, i ту ж мить упа­ла до­до­лу, неп­ри­том­на.

Прочнулася Ма­ру­ся в Гор­пи­ни­нiй ха­тi на по­лу. Спер­шу во­на не зро­зу­мi­ла, де во­на й що з нею. Але за­раз же по­ба­чи­ла, що бi­ля вiк­на си­дить Гор­пи­на й шиє. Чо­го ж це во­на, Ма­ру­ся, тут?

Горпина озир­ну­ла­ся й по­ба­чи­ла, що дiв­чи­на ди­виться на неї.

–  Вже про­ки­ну­ла­ся?
– про­мо­ви­ла во­на й пi­дiй­шла до Ма­ру­сi.
– А що, як то­бi?

–  Та нi­чо­го, - вiд­мо­ви­ла Ма­ру­ся.
– А чо­го це я, тiт­ко, у вас?

–  А то­го, що ти вчо­ра вран­цi зом­лi­ла ко­ло шах­ти, а мiй Пет­ро там ро­бив i те­бе сю­ди при­нiс.

–  Учора вран­цi? А сьогод­нi хi­ба який день?
– спи­та­ла­ся Ма­ру­ся.

–  Сьогоднi чет­вер.

–  Четвер?
– скрик­ну­ла Ма­ру­ся.
– А тат­ко?

–  Татко?
– А ось стри­вай, ско­ро й про тат­ка до­вi­даємось, - ось-ось уже во­ду ви­тяг­нуть усю.

–  Хiба й до­сi ще не ви­тяг­ли?

–  Нi.

–  Четвертий день?

–  Еге.

–  А я ж як це?

–  Та вчо­ра вдень i вно­чi, i сьогод­нi все спа­ла, хва­ла бо­го­вi. Як то­бi те­пер?

–  Анiчогiсiнько, я пi­ду ту­ди.

–  Нi, доч­ко, ти не хо­ди! Га­разд, що хво­ро­ба сном вий­шла. То­бi тре­ба те­пер по­поїсти.

–  Ой, тiт­ко, я не хо­чу їсти. Пи­ти ду­же хо­чу!

–  Ну, на, на­пий­сь, тiльки не во­ди: я то­бi мо­ло­ка дам.

Маруся жа­дiб­но ви­пи­ла мо­ло­ко.

–  Ну, ля­гай же, доч­ко, та ле­жи, - про­мо­ви­ла Гор­пи­на.- Вiд­по­чинь! А ме­нi тре­ба на ча­син­ку пi­ти з ха­ти. Я за­раз прий­ду, - тiльки до Мот­рi збi­гаю.

Горпина нап­ну­ла­ся хуст­кою й пiш­ла. Ма­ру­ся зос­та­ла­ся са­ма. Але во­на не мог­ла ле­жа­ти - їй зда­ва­ло­ся, що там уже до­ро­би­ли все, що там уже ви­тя­га­ють з шах­ти лю­дей. Во­на му­сить по­бiг­ти ту­ди, щоб по­ба­чи­ти, що

там бу­де. Мо­же, во­на зуст­рi­не тат­ка. Во­на схо­пи­ла­ся, шви­денько вбу­ла­ся й ви­бiг­ла з зем­лян­ки. За хви­ли­ну бу­ла вже ко­ло шах­ти. Там на­ро­ду бу­ло бiльше, нiж зви­чай­но. Пiд­хо­дя­чи, Ма­ру­ся по­чу­ла сло­ва:

–  Вагончиком спус­ти­ти­ся, ва­гон­чи­ком!

–  Так не прой­деш ту­ди - гря­зю­ка, слизько; а ва­гон­чи­ком мо­ж­на.

Марусi пе­ре­хо­пи­ло дух. Уже, вже! Во­на прос­ко­чи­ла про­мiж людьми аж до шах­ти.

Там го­то­ва­но вже ва­гон­чик, той, що в йо­му зви­чай­но во­зять ву­гiль. З йо­го одiр­ва­но верх­ню дош­ку, й один ро­бiт­ник сiв у йо­го.

–  Ти ж гля­ди, - на­ка­зу­вав йо­му ште­гер, - ско­ро що не так, - гу­кай, щоб на­зад тяг­ти. Та роз­див­ляй­ся доб­ре, чи мож­на до­лiз­ти ку­ди тре­ба.

–  Боже бла­гос­ло­ви!

–  Рушай!

Шахтар пе­рех­рес­тив­ся. По­ва­гом по­чав iти вглиб ва­гон­чик, прив'яза­ний до ко­до­ли, що пот­ро­ху роз­мо­ту­ва­ла­ся з ба­ра­ба­ну. Та це бу­ло не дов­го.

–  Стiй! Стiй!
– по­чу­ло­ся зсе­ре­ди­ни, з шах­ти. Лю­ди спи­ни­ли ко­ня, що кру­тив ба­ра­бан.

–  Назад!

Барабан зак­ру­тив­ся на­зад, ко­до­ла ко­рот­ша­ла, i за кiлька хви­лин ва­гон­чик з шах­та­рем вер­нув­ся з шах­ти.

–  Нема хо­ду, брат­ця! Всю до­ро­гу по­ла­ма­ло.

–  Яку до­ро­гу?

–  З до­щок на­мо­ще­ну, що по їй ва­гон­чи­ки бi­га­ють. Да­лi не проїдеш.

–  Що йо­го в бо­га ро­би­ти?
– бiд­кав­ся ште­гер, - бi­жiть до уп­ра­ви­те­ля!

Один по­бiг. Уп­ра­ви­тель за­раз прий­шов i зве­лiв спро­бу­ва­ти про­би­тись у цю шах­ту з ста­рої, з тiєї, де во­да бу­ла. Шах­та бу­ла стор­чо­ва, i в неї мож­на бу­де спус­ти­ти­ся прос­то в цеб­рi.

Всi ки­ну­лись до тiєї шах­ти, тяг­ну­чи за со­бою ко­до­лу, ба­ра­бан. Ма­ру­ся бiг­ла, щоб не зос­та­ти­ся по­за­ду.

–  Давай це­бер! Чуєш, швид­ше!
– гу­кав ште­гер. Пос­пi­ша­ю­чись, пос­та­ви­ли ба­ра­бан, при­че­пи­ли це­бер. Ште­гер сам став у нього.

–  Спускай!

Барабан зак­ру­тив­ся; це­бер здриг­нув­ся i про­ва­ливсь у шах­ту. Дов­го кру­ти­ли шах­та­рi ба­ра­бан, а ко­до­ла все розк­ру­чу­ва­лась та розк­ру­чу­ва­лась, ся­га­ючи аж до дна. Вреш­тi ста­ли i до­жи­да­лись. Дзенькнув дзво­ник, - ба­ра­бан зак­ру­ти­­­­в­ся зно­ву, нак­ру­чу­ючи ко­до­лу на­зад. Без краю дов­гий здав­ся Ма­ру­сi час, що про­ми­нув, по­ки ште­ге­ра пiд­ня­то шах­ти.

–  А що? як?
– по­ча­ли всi йо­го пи­та­ти­ся.

–  Можна! Дiр­ка, що че­рез неї во­да про­би­ла­ся, стра­шен­на. Крiзь ту дiр­ку й мож­на ту­ди до­лiз­ти. Хай зо мною ще хоч двоє ста­не.

Двоє шах­та­рiв ста­ло до ште­ге­ра в це­бер, їм по­да­ли кiлька пля­шок з мо­ло­ком та хлi­ба - це щоб пiдк­рi­пи­ти тих, якi ще жи­вi.

–  Боже по­мо­жи!

–  Спускай!

Цебер з людьми зник у ямi.

Маруся про­тов­пи­лась аж до шах­ти.

–  Та чо­го це тут дiв­чи­на?
– скрик­нув уп­ра­ви­тель, її вздрi­в­ши. Але за­раз-та­ки пiз­нав її i вже бiльше нi­чо­го не ска­зав.