Шабля і стріла
Шрифт:
Данило прислухався до звучання тих кроків, не здаючи собі й зараз
справи — навіщо, бо все здалося б цілковитим безглуздям, тільки б про це замислитись, але вслухався, як цокотіли черевички панночки
Гані по сходах, аж доки не завмер той звук, і лише тоді розпріг коня, завів
до стайні. А вже звечоріло, сутінки саме западали, і, не питаючи нікого ні
про що, облишив Данило ніби усі геть думки, забрався теж до власного
покою, замкнувся і почав було шукати заспокоєння
було, чи надто був схвильований розмовами на прогулянці з панночкою, тільки влежати не зміг, схопився з місця, узявся за шмат деревини, за ножа і
почав різати дерево. Завжди мав наготоване щось у себе в покої на такі
випадки.
Зараз довбав деревину, ще не знаючи, що то має бути, чого шукає в
цьому суцільному шматкові, що думає ця товща, що вона містить у собі.
Знав тільки, як завжди, що вималюється щось само, щось почне виявлятися, як крізь туман перед світанком обриси краєвиду, і тоді можна буде йти
зазначеним шляхом, тим шляхом, який вказувало йому в собі саме дерево.
Це найліпше відволікало його від думок, від сумнівів і вагань, і він
занурився в роботу, не бачачи часу, не помічаючи, скільки минуло відтоді, коли він узявся за різьбу, і отямився десь вже по півночі, коли заспівали
перші півні.
Дивився на те, що зробив, що виросло зараз із простого шматка
висушеної вільхи, і не йняв тому віри й сам. Ввижалося йому, що то було
справді гарно, а може, не настільки гарно, як саме те, саме воно, те, чого він
марно шукав упродовж чималого вже шматка часу. З-поміж розлогих, лапатих гілок виростала квітка. Квітка папороті, яку він побачив зараз, нині
у цьому шматкові дерева і видобув її звідти. Ні на що не була вона схожа, на
жодну із знаних йому квіток, вона була тільки квіткою папороті, і він
зрозумів, чи відчув, чи почув, що час його настав. Ось воно!
Він узяв квітку і вийшов зі свого покою, ще нічого не маючи на гадці, але
не пішов, як звичайно, на подвір'я, аби усістися на ґанку і дивитися на зорі.
Зараз його вело іншим шляхом, і він скорився тому, що вело його, і пішов
тихенько сходами на другий поверх, підійшов до покою панночки і тихо, без
стуку відчинив двері. Вони не були замкнені зсередини, ніби випадково, а
може, зумисне, але двері легко піддалися його руці, і він скоріш прослизнув, ніж пройшов, тихо в кімнату, і замкнув двері за собою так само нечутно.
Панна Ганя спала. На широкому ліжку, розкинувшись уві сні у
тоненькій нічній сорочині, розкішне волосся її розлетілося по подушках, обличчя під місячним світлом, коли Данило нечутно наблизився до неї, видалося йому напрочуд гарним і спокійним, глибоко-добрим і чистим.
Як квітка папороті.
Він
дівчини на ліжку і на мить ще затримався, вдивляючись в її обличчя. Нічого
більше не було в його душі зараз, лише бажання стояти отак і дивитися, як
вона спить, як рівно дихає, як тоненько посміхаються уві сні вряди-годи її
припухлі вуста, як підіймаються
при диханні і опускаються, звільняючись від повітря, груди, стояв гак і
дивився...
Й ураз панночка розплющила очі і побачила його.
В першу мить вона не могла нічого зрозуміти, але не злякалась, а просто
здивувалась, а в наступну мить вже отямилась і нахмурила брови:
— Ти? Тут? Що таке? Ти чого тут?
Отоді Данило зрозумів, що не піде звідси.
Він наблизився до ліжка, не одриваючи від неї погляду, не відводячи
своїх очей від її, і простягнув до неї руки, які вона відштовхнула, захищаючись.
— Ти що? Як ти смієш? Ти що собі замислив?
Але вона говорила пошепки, вона не кричала, не гукала на поміч, боячись
розбудити покоївку, що спала неподалік в іншій кімнаті, боячись зчинити
шум, що означало б для Данила кінець.
І він раптом різко, не вагаючись, відвів її руки в боки і силоміць уклав їх
на ліжко впродовж Ганиного тіла і ліг поруч неї сам, чуючи її опір, що вже
набував дедалі іншого змісту, чуючи її слова, що мали б бути образливими
за всякої іншої хвилини, а зараз, сказані пошепки, та ще отаким тоном, набували іншого значення, і він торкнувся своїми вустами її, і слова
панночки завмерли, розчинились в повітрі, і хоч пручалась вона ще і ще, але
чимраз слабіше, і в якусь мить руки її обхопили його, вже не відштовхуючи, а притягаючи до себе, вуста розкрились, щоб відчути вповні його вуста, і
тіло її радісно розкрилося, щоби прийняти його.
І навіть різкий біль вже не сполошив дівчини, біль, що пронизав на мить
усе її тіло, але в наступну мить приніс незнане й несподіване — розкіш
єднання, щастя віддачі, жіночність, уперше розкриту, щоби до кінця життя
жити нею.
Вищого Данило ніколи не відчував у своєму житті, не сподівався
відчути, не знав, що можна так сприймати, так відчувати іншу людину, так
володіти і віддавати себе, що все може бути отак.
Вже світало, коли він тихенько вислизнув з покою Гані, і вже ті слова, якими вони обмінялись при його відході, були словами кохання і розуміння.
Наступна ніч минула так само, вже при повній згоді, і була ще кращою, а
далі приїхав пан Голембовський із дружиною, і Данило з Ганею мали тепер